Джессіка Дей Джордж - Сонце і місяць, сніг і лід

уся бальна кімната перетворилася на форшмак із тролів, які гарчали, завивали, лупцювали та кусали одне одного.

— Ходімо! — закричав Ашер, перекрикуючи увесь цей гамір.

Задкуючи, він схопив дівчину за руку. Іншою рукою взяв Товину руку, і вони разом поспішили до довгих вікон. Кентавр був уже там. Розвернувшись, він копнув скляні шибки своїми задніми ногами, і ті розлетілися на друзки. Засувки на вікнах тролів були занадто високо, тому ніхто з них не міг би відчинити ці вікна іншим способом.

Крізь розбите вікно вони вискочили на сніг: кентавр зачекав доки трійко людей та Роло будуть надворі, а тоді вистрибнув сам. Інші слуги також тікали: фавни, кентаври, піксі та інші істоти, вбрані у голубе, покидали золотий палац і бігли до південного берега крижаного острова.

— Що нам робити зі стрічками? — запитала дівчина, біжучи пагорбами із втоптаного снігу та важко дихаючи.

Това крикнула. Перечепившись через гострий виступ на купі льоду, вона впала на землю. Дівчина стала перед нею навколішки і підняла Товину спідницю. На одній із її панчіх була довга дірка, а з литки текла кров.

— Напевно, я підвернула ногу, — сказала Това. Тоді знову крикнула, і її лице стало багряним. Вона схопилася за червону стрічку на шиї.

— Переріж стрічку! — закричала дівчина Ашерові, перелякавшись. Слуги навколо них також попадали на землю, задихаючись. Кентавр, кашляючи, впав на коліна.

— Краще вмерти, — прохрипів він.

Ашер вийняв з-за пояса свого ножа й обережно перерізав стрічку довкола Товиного горла. Вона миттю сіла. Її дихання стало рівним. Това жбурнула стрічку вбік і радісно закричала.

Дівчина схопила Товиного ножа і звільнила кентавра, а тоді ще й фавна, який лежав поруч. Один за одним вони звільнили всіх. Тепер усі слуги, окрилені радістю, могли бігти до південного берега.

Вони залишили позаду заколот тролів, який лише розростався. Това похитала головою:

— Залишіть мене тут, — сказала вона. — Пізніше я щось вигадаю.

— Я тебе понесу, — сказав кентавр. Він нахилився, схопив її, тоді посадив на свою широку конячу спину. — Мусимо звідси тікати, доки не розвіються рештки чарів королеви.

— Чому? Що станеться, коли вони розвіються? — запитала дівчина.

— Цей палац створено за допомогою чарів, — відповів їй Ашер. — Так само, як і цей острів. Коли чари королеви розтануть…

Йому не потрібно було пояснювати далі. Взявшись за руки, дівчина з принцом побігли по слизьких та гладких пагорбах і западинах. Роло біг поруч із ними, кентавр із Товою не відставали.

— Ай! — цього разу дівчина зупинилася і закричала від болю. Але то не була нога, то були її пальці. Два персні тролівни-королівни, що й досі були у неї на руці, розжарилися до білого. Ще до того, як дівчина змогла їх зняти, золотий метал розплавився і зник; діаманти розсипалися на попіл. На тому місці, де були персні, з’явилися червоні сліди від опіків, але вони були неглибокі. Ашер снігом потер почервоніння у неї на пальцях. Дівчина стиснула той сніг у долонях і продовжила бігти.

Вони бігли, не озираючись, аж доки не досягли берега. На той час вигуки тролів перетворилися на крики болю та страху. Золотий палац танув на очах, так само, як персні на руці у дівчини. Стаючи червоним, а тоді білим, у світлі блідого північного сонця величний палац зменшувався і танув, немов воскова свічка.

Там, на березі, стоячи серед слуг у голубих лівреях, разом із коханою свого старшого брата і зі своїм коханим, дівчина дивилася, як руйнується велике королівство тролів. Коли все це закінчилося, єдине, що турбувало дівчину — було відчуття холоду та неможливість дістатися додому. На поверхні острова почали з’являтися довгі тріщини. До наступного дня його могло не залишитися.

Молодий фавн підійшов до дівчини і сором’язливо усміхнувся. Він зняв з плечей рюкзак із її речами й віддав його. Зверху до рюкзака була прив’язана свитка Ганса Пітера.

— Моя панно, я знайшов це у покоях принца, коли прибирав там сьогодні вранці, — сказав він м’яким голосом.

— Дякую тобі! — дівчина почала вдягати свитку на себе, але зупинилася. — Насправді це належить тобі, — сказала вона Тові і віддала їй свитку.

— Ти можеш одягнути мою, — сказав їй Ашер. До них підійшов ще один фавн, у його руках була неймовірно біла свитка з червоною вишивкою тролів на ній. — Сумніваюся, що вона перетворить тебе на ведмедя.

— Але, може, якщо ти не заперечуєш… — невпевнено сказала вона.

— Що? — він взяв її за руку.

— Може, тобі варто одягти цю свитку і забрати нас звідси.

Від думки про це у принца звело щелепи, але врештірешт він кивнув та одягнув на себе свитку і чоботи, які приніс йому інший слуга, брауні. Але нічого не трапилося.

— Чари втратили свою силу, — сказав він, зняв свитку і ніжно переклав її на плечі дівчини. — Ми знайдемо інший вихід. Якщо допливемо до найближчої крижини, то зможемо зігрітися і тоді, можливо…

— Ви всі замерзнете і помрете, — сказав голос, кружляючи довкола них.

— Північний вітре! — дівчина заплескала в долоні, але, відчувши біль від опіків, зойкнула. — Ти повернувся!

Він набув людської подоби і постав перед ними — білий, срібний, гордий.

— Я відчув, як слабшає сила королеви тролів, і прийшов подивитися, що відбувається, — усміхнувся він. — Правду кажучи, я весь час був неподалік, бо сподівався, що ти зможеш її перемогти.

— І вона змогла, — сказав Ашер, усміхаючись, і подивився на дівчину з гордістю.

— Я можу віднести вас на південь, — сказав північний вітер. — Але не всіх.

Дівчина нахмурила чоло і подивилася на всіх тих, хто стояв поруч із нею. Усі відверталися: на їхніх зболених обличчях була надія, що згасає. Їхні усмішки переростали у зневіру. Вона похитала головою:

— Скількох ти зможеш підхопити за раз? Я звідси нікуди не піду, якщо хоча б одна істота залишитися тут.

— Погоджуюся, — сказав Ашер.

— Я теж, — сказала Това.

Північний вітер задумливо засвистів. Потоки повітря закружляли довкола слуг, невисоко піднімаючи по кілька з них над землею, немов зважуючи. Тоді вітер вивчив крижини, що плавали біля берега.

— Я перенесу вас усіх на крижини і подую так, щоб ви попливли на південь. Я не знаю, скільки часу ви будете плисти, але обіцяю, допроваджу вас