Йон Колфер - Артеміс Фаул. Парадокс часу, Йон Колфер

Не кожен чекає почути такі слова від матері.

Анджеліна раптом заспокоїлася і лежала на ліж­ку, випускаючи пару разом з люттю. Реально випус­каючи пару. Її очі вилізли з орбіт, а сухожилля на її руках і шиї здавалися сталевими кабелями. Увесь час вона просторікувала.

— Коли у мене буде лемур, я знищу вас усіх, ЛЕП, Фоулі, Джуліуса Рута. Усіх вас. Я пошлю собак з ла­зерами вниз, у кожен тунель у корі Землі, поки не викурю того мерзотного карлика. А що стосується цієї капітана, то я промию їй мізки і зроблю її моєю рабинею. — Вона кинула на Артеміса погляд, сповне­ний ненависті. — Готуйся до помсти. Ти не згоден зі мною, сину мій? — Останні два слова крапали з її губ, як отрута від іклів гадюки.

Артеміс тримав Джей-джея близько до себе. Він міг відчувати тремтіння маленької істоти на своїх грудях. А може, тремтів він сам.

— О, — сказав він. — Ти пішла за нами сюди.

— Нарешті! — мати Артеміса закричала голосом Опал. — Велике хлопченя побачило правду. — Руки і ноги Анджеліни напружилися, і вона піднялася з ліжка, оточена каламутним серпанком. Її ясно-бла­китні очі звузилися, пронизуючи Артеміса крізь ту­ман своїм божевільним світлом.

— Ти думав, що можеш перемогти? Ти вважав, що битва виграна? Як ти помилявся. У тебе навіть немає чаклунства. У мене ж, з іншого боку, більше чаклунства, ніж у будь-кого іншого з чарівного на­роду, починаючи з чаклунів-демонів. І щойно в мене буде лемур, я буду безсмертна.

Артеміс закотив очі.

— Не забувай про непереможність.

— Я нена-а-авиджу тебе! — вищала Опал-Анджеліна. — Коли у мене буде лемур, я... Я!..

— Уб’єш мене, — запитав Артеміс.

— Точно. Дякую.

Тіло Анджеліни крутилося поки вона ширяла по кімнаті.

— Зараз же, — сказала вона, вказуючи виснаже­ним пальцем на стисненого Джей-джея. — Дай мені цю істоту.

Артеміс загорнув лемура у свій жакет.

— Підійди і забери його, — сказав він.

У кабінеті Холлі швидко розповіла теорію Арте­міса.

— Це так? — запитав Номер Один, коли капітан закінчила пояснення. — Ти не випустила нічого важ­ливого? Усе це має хоч який-небудь сенс?

— Усе це смішно! — вставив своє зауваження Фо­улі з моніторів, — Ви виконали свою частину роботи. Повертайтеся. Час повертатися під землю.

— Скоро, — сказала Холлі. — Давайте тільки дамо Артемісу п’ять хвилин, щоб перевірити цю теорію. Все, що від нас потрібно, — бути готовими.

Зітхання Фоулі потріскуванням донеслося з ко­лонок.

— Добре, принаймні дозвольте мені підняти шаттл. Група оперативників перебуває в Тарі, чека­ючи, поки їх відкличуть.

Вона обдумала все.

— Гаразд. Зроби це. Що б не сталося, ми маємо бути готові поїхати. І коли ти закінчиш, зроби за­чистку, перевір, що бачила та медсестра.

Фоулі обернувся ліворуч, щоб відправити запит до Тари.

Капітан ткнула пальцем у Номера Один.

— Тримай трохи своєї особливої магії на кінчи­ках пальців, раптом вона знадобиться. Я не почува­тимуся в цілковитій безпеці, поки Анджеліна хвора, а я не п’ю синтетичну каву у барі Гавани.

Номер Один підняв свої руки, і вони вкрилися червоними пухирцями сили.

— Жодних проблем, капітан. Я готовий до всього.

Це було одне з тих тверджень, яким бракувало до­стовірності.

Тієї ж самої миті монітори раптом згасли, а двері відчинилися з такою силою, що ручка встромилася у стіну. Величезне тіло Батлера заповнило дверний простір.

Посмішка ковзнула по губах Холлі, коли вона по­мітила пістолет у руці охоронця і темні дзеркальні окуляри, що закривали його обличчя.

«Він озброєний і не хоче бути загіпнотизованим».

Холлі була швидкою, але Батлер був ще швидший, крім того, у нього був елемент несподіванки — врешті-решт, він мав бути на шляху до Китаю. Холлі кинулася до своєї зброї, але Батлер був уже там і ви­рвав «Нейтрино» з її рук.

«У нас є інші хитрощі, — подумала ельфійка. — І магія. Номер Один легко підсмажить його п’ятки».

Батлер на вагонетці затягнув щось до кімнати. Це було сталеве барильце з рунами, вигравійованими на металі.

«Що це? Що він робить?»

Номер Один зумів кинути єдину блискавку. Вона обпалила сорочку Батлеру, збивши його з ритму, але в цей час він якраз нахилився назад, протягуючи ва­гонетку повз себе і ривком затягуючи її до кімнати. Жирний слиз виплеснувся з відкритого барильця на ноги Номера Один. Вагонетка прокотилася вперед, збиваючи всіх, як кеглі.

Номер Один утупився на свої руки, оскільки ма­гія на кінчику кожного пальця лише слабо блимала, подібно до затухаючої свічки.

— Я не почуваю себе великим, — застогнав він, потім закотив очі і зашептав давні заклинання, але від цього не стало ні на йоту краще.

«Що в цій бочці?» — замислилася Холл.

Батлер схопив її за щиколотку, поки вона не встигла втекти, і засунув у бочку. Вона відчувала маслянистий запах навколо себе. Він як вологий ку­лак забивав їй ніс і горло.

Запах був відразливим.

«Жир тварин, — зрозуміла вона, здригаючись від жаху. Чистий топлений жир.»

Жир тварин тисячоліттями використовувався як пригнічувач магії. Навіть найпотужніший маг ставав безпорадним, якщо його опускали в цей жир. Ви ки­даєте мага у бочку з жиром, запечатуєте його разом з корою дуба і закопуєте на освяченому людському кладовищі, і цей чаклун стає безпорадним, як коше­ня в мішку. Це ставало ще жахливішим через те, що більшість представників Народу були вегетаріанця­ми і точно знали, скільки тварин повинно загинути, щоб набрати цю бочку жиру.

— Хто сказав Батлеру про це? — поставила собі питання Холлі. — Хто керує ним?

Коли Номера Один запихнули у бочку поряд з нею, рівень жиру підвищився настільки, що по­крив їхні голови. Вона спливла вгору і протерла очі, щоб устигнути помітити, як кришка бочки опуска­ється, закриваючи сонячне світло.

«Ніякого шолома, — пошкодувала вона, — жаль, що в мене немає мого шолома.

Тут кришка закрилася. Жир проник під її купаль­ник і розтікся по тілу, він обволікав її обличчя, за­бивав вуха. Злі чари крутилися, як отруйні змії, утримуючи її магію в жаху.

«Марно, — подумала вона. — Гірша смерть, що я можу собі уявити. Запечатана в маленькому про­сторі. Як моя мати.»

Номер Один тремтів біля неї. Маленький чаклун почувався жахливо, неначе душу висмоктували пря­мо з нього.

Холлі запанікувала. Вона штовхалася і боролася, забиваючи лікті і здираючи шкіру з колін. Там, де ча­клунство пробувало вилікувати її рани, злі чари по­силювалися, поглинаючи