Богоміл Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов

— За це не хвилюйтесь.

— Бо в ресторані буває багато іноземців…

— Ха, іноземці! Я для іноземців уже вмерла! Навіть щось вам розповім, хоч ви, може, й не повірите… Вчора якраз по обіді зустрічає мене біля «Рили» пан Кнаус…

— Філіпів друг?

— Саме він. І галантно запрошує пообідати з ним. Як ви гадаєте, що я зробила?

— Навіть не уявляю собі.

— Просто відмовилася від його запрошення. Ви мені вірите?

— А чому ж ні. Ви стаєте серйозною дівчиною. Важливо виявляти сталість характеру.

— Хай вас це не турбує.

— Ну, а з роботою, гадаю, все буде гаразд. Я вас повідомлю.

Магда готується встати, та я зупиняю її:

— Хвилиночку! Філіп не цікавився, чи не розпитував я вас про щось інше?

— Про що саме?

— Про снотворне.

Жінка напускає на себе невинний вираз, щоб кинути таке саме безневинне «яке снотворне?», та я застережливо піднімаю палець:

— Не забувайте, про що ми умовлялися!

— І про снотворне теж запитував… Ох, і ви також диявол!..

— Облиште компліменти. Розкажіть краще, які Філіп давав вам інструкції щодо снотворного і як ви їх виконали.

— Ну, казав, що зателефонує Асенову, і як тільки той підійде до телефону, я повинна влити у свій келих трохи снотворного, потім помінятися келихами з Асеновим так, щоб не бачив кельнер, а потім, коли повернеться Асенов, примусити його випити. Той Філіп обмірковує все до найменшої дрібниці, просто заздриш його розуму.

— Не поспішайте заздрити йому. Ну, й що? Ви виконали інструкцію?

— Еге ж, виконала. Але влила йому лише п'ять-шість крапель.

— І навіщо був потрібний увесь цей спектакль?

— Як навіщо? Щоб він не бешкетував! Філіп вирішив влаштувати Асенову цю сцену, щоб показати йому, що він, себто Філіп, підтримує мене, примусити Асенова приревнувати мене й поновити заручини. А щоб запобігти скандалові, влий, каже, йому кілька крапель, бо інакше, ти ж його знаєш, він сказиться…

— Он воно що, — киваю головою. — Розумно!

— Не хвилюйтесь! — утретє повторює Магда.

Вона підводиться й несе до дверей свій розкішний бюст і добре самопочуття, не забуваючи перед виходом обернутися й підбадьорливо всміхнутися, наче якщо комусь із нас потрібне підбадьорювання, то це не їй, а мені.

Власне, й у неї може налагодитися життя. Все залежить від того, чи стрінеться на її шляху чоловік, що одружився б з нею. Бо такі, як Магда, іноді до всього ще й дуже перебірливі. Та якщо їй пощастить вийти заміж і поринути в турботи про дім, чоловіка, а потім і про дитину, тоді вона влаштується і вийде на дорогу… А якщо не влаштується… Ну, якщо не влаштується в житті, то бодай влаштується на роботу.

Надворі сутеніє, коли я, поспішаючи, долаю довгі сходи, що ведуть на затишне горище громадянина Лічева. Натискаю на дзвінок, та замість знайомого різкого дзеленчання зсередини долинають кілька ніжних тактів старовинної мелодії. Запитально поглядаю на дзвінок — чи не натиснув я помилково замість нього на кнопку радіоприймача. В цю мить двері прочиняються й з'являється зморщене, задоволено усміхнене обличчя Лічева.

Заради точності відзначу, що, забачивши мене, старий пригасив усмішку.

— Ви з'єднали радіо із дзвінком? — запитую я, щоб дати йому отямитись.

— Та ні… Але це знову мій винахід.

— Хіба до вас не можна зайти? — вдруге запитую я, бо господар заступив двері, ніби гадає, що ми побазікаємо просто тут, на сходах, як оті плетухи.

— Звичайно ж, заходьте, — неохоче відступає старий. — Я, знаєте, чекаю гостей…

— Я вас не затримаю. Поки гості прийдуть…

Обстановка на горищі така сама, як і шість днів тому. Немає ні пляшок, ні бутербродів, ні солодощів, що залишилися ще з різдвяних свят, — взагалі ніяких ознак того, що мають прийти гості. Проте, чекайте, помиляюсь! Власне, їжа є, тільки духовна: біля стіни стоїть чудовий великий телевізор. Екран освітлений. Диктор, встромивши носа в рукописи, читає інформаційний бюлетень.

— Це теж ваш винахід? — недбало показую на телевізор.

— Е ні.

— Але модель чудова. На рівні «Корекома».

Господар не подає вигляду, що мій комплімент тішить його.

— Якщо не помиляюсь, ви одержуєте дуже скромну пенсію? — кажу я, сідаючи в зручне старе крісло.

Чудове крісло. Воно, як промокальний папір, враз висмоктує з тебе втому.

— Зовсім скромну, — визнає старий. — Але ж і потреби в мене невеликі. Знаєте, стара людина… Одне слово, маю деякі заощадження…

— В доларах, чи як?

— Ну, навіщо ви так: «В доларах»… Я ж не родич Рокфеллера.

— Я не досліджував ваш родовід. Але як я вже натякав, цю річ куплено за долари. Можу навіть назвати вам точну дату, коли саме. Й навіть ім'я людини, яка супроводжувала вас і купила його, мабуть, за ваші гроші.

— Якщо вам відома ця історія, навіщо ви мене запитуєте?

— Я запитую вас про передісторію: як це сталося, що Асенов заборгував вам аж на телевізор?

— Я ще минулого разу казав вам: моя дружина, тобто колишня дружина, заборгувала мені гроші й, оскільки вона домовилася з Асеновим, що він розраховується з нею доларами…

— Ви не казали цього минулого разу, навпаки, заперечували. Будьте уважнішим, Лічев, бо, попри мою принципову повагу до старих людей, я змушений буду вжити щодо вас відповідні санкції…

— Але ж