Люсі Мод Монтгомері - Емілі з Місячного Серпа

дитя моє, не плач, — втішав отець Кассіді. — Ельфи ніколи не плачуть, не вміють плакати. Я був би такий зажурений, якби пересвідчився, що ти не належиш до обраних істот. Кажеш, ти з Місячного Серпа — нехай так, але для мене ти є дитям Відродження, дитям давніх богів. Тим-то я мушу врятувати від сокири любий тобі лісок.

Емілі здивувалася.

— Гадаю, мені це вдасться, — вів далі отець Кассіді. — Якщо завітаю до Високого Джона на дружню бесіду й поговорю з ним щиросердо, віч-на-віч, то думаю, що зможу розворушити його сумління. Ми ж бо старі приятелі, Високий Джон і я. Він — людина розважлива. Треба тільки вміти з ним розмовляти, тобто вміло грати на його марнославстві. Говоритиму з ним не як священик з парафіянином, а як чоловік з чоловіком. Скажу йому, що жоден порядний ірландець не воює з жінками, що жодна розумна людина не руйнує нічого з метою дошкулити іншим і мати від того приємність. Скажу йому, що не можна рубати дерева, бо дерева здатні по-справжньому вирости за життя кількох людських поколінь. Дерева рубають лише в разі конечної потреби, а як ні, то такого лісоруба-вандала належить повісити на одному з дерев, поки він його не зрубав.

(Емілі подумала: треба вписати цей вислів отця Кассіді до книги в оправі, що їй подарував кузен Джиммі.)

— Та цих останніх слів я Високому Джонові не казатиму, — скінчив отець Кассіді. — Отже, Емілі з Місячного Серпа, — гадаю, можемо вважати цю справу залагодженою: твій гайок не буде повалено.

Емілі відчула себе невимовно щасливою. Вже мала повну довіру до отця Кассіді. Була певна, що він зуміє переконати Високого Джона.

— О, я ніколи не зможу віддячити вам сповна! — вигукнула вона палко.

— Твоя правда, а тому навіть не старайся. Ну, тепер повідай мені про себе — чи маєш братів-сестер і як давно живеш на світі?

— Мені дванадцять років, ні братів, ні сестер не маю. А зараз піду вже, мабуть, додому.

— Е, ні. Ще мусиш чогось попоїсти.

— О, дякую. Але я вже вечеряла.

— Дві години тому. Після чого здолала дорогою сюди аж дві милі. Ти не переконаєш мене. Не маю, на жаль, під рукою нектару й амброзії, якими живляться ельфи, та мати моя готує найкращий пудинг в усій Ірландії. І сметани в нас не бракує, завдяки нашій корові, й крему також. Зажди-но хвилинку. А Бея не бійся. Він часом пожирає малих протестантів, однак тобі нічого лихого не заподіє.

Коли отець Кассіді повернувся до вітальні, за ним увійшла його мати з тацею в руках. Емілі очікувала побачити огрядну, важку постать, натомість уздріла дрібненьку жінку зі сріблястим, аж наче сніжним, волоссям, лагідними блакитними очима й рожевими щічками.

— Чи ж не є моя матуся найчудовішою у світі? — запитав, риторично, отець Кассіді. — Мешкаю з нею тільки для того, щоб дивитись на неї. А зрештою, — тут отець Кассіді таємниче знизив голос, — між вами є деяка подібність. Інколи вона несподівано залишає хатню роботу й зникає на півдня: рушає до лісу. Напевно, теж має щось спільного з добрими чарівницями.

Пані Кассіді засміялася й поцілувала Емілі. По тім, сказавши, що мусить закінчити приготування до вечері, вийшла швиденькими, дріботливими крочками.

— Сідай, Емілі, сідай, ельфе, й поговоримо як друзі.

Емілі була голодна, приємно, сказати б, голодна, чого не знала вже два тижні поспіль. Печиво пані Кассіді було відмінної якості, а сметана смаком своїм нагадувала крем.

— Скажи, що ти думаєш про мене? — несподівано запитав отець Кассіді, вдивляючись в обличчя Емілі.

Дівчинка вмить зашарілася. Вона саме вирішувала, чи можна просити отця Кассіді про ще одну послугу.

— Я думаю, що ви надзвичайно добрий, — відповіла вона.

— Так, я добрий, визнаю це, — мовив отець Кассіді. — Такий добрий, що виконаю всі твої бажання, бо відчуваю, наче ти ще чогось хочеш.

— Я в скрутному становищі, вже від початку літа. Розумієте… я поетка.

— Святий Боже! Панна з Місячного Серпа, а до того ж ельф, а до того ж поетка — все в одній особі! Це трохи забагато для скромного священика, такого, приміром, як я. Що ж, візьми ще печива і розповідай.

— Отже… я пишу епічну поему.

— Коли взялася?

— Навесні. Назвала її «Біла Пані», та нині змінила заголовок на «Дитя моря». Чи ж так не краще?

— Значно краще.

— Написала три розділи, однак не можу писати далі, бо затримка за тим, чого не знаю і чого ніде не можу дізнатися. Це так мене смутить!

— У чому ж річ?

— Моя поема, — почала Емілі, з насолодою наминаючи печиво, — оповідає про дуже вродливу панну з прекрасної сім’ї, викрадену її справжнім батьком, ще як була дитиною, і виховану в хижці дроворуба.

— Один із семи засадничих сюжетів світового письменства, — пробурмотів отець Кассіді.

— Що, пробачте?

— Так, нічого. Погана звичка міркувати вголос.

— Вона має нареченого, високого походження, але його родина не дає згоди на шлюб, оскільки вона, мовляв, лише дочка дроворуба.

— Ще один засадничий літературний конфлікт… Вибач, я знов за своє.

— Так от, через те його посилають до Святої Землі — воїном у хрестовому поході. З Палестини приходить вістка, що він загинув. Тоді Едита… Її звуть Едитою… постригається в черниці.

Емілі перервала оповідь, простягнувши руку по ще один шматок печива, втім, отець Кассіді негайно підхопив сюжетну лінію.

— І раптом її наречений вертається живим і здоровим. Завдяки сповіді старої няньки на смертному ложі, а