Стівен Кінг - Про письменство. Мемуари про ремесло

тебе запитати: «Що ти хотів передати через передсмертні слова Ґарфілда?» чи «Що символізує те зелене плаття?» Ви, можливо, нічого не хотіли передати через передсмертні слова Ґарфілда, а на Морі було зелене плаття лише тому, що так ви її побачили, коли вона виникла у вашій уяві. З другого боку, ймовірно, ці речі дійсно щось означають (чи почнуть означати, коли вам випаде нагода подивитися на ліс, а не дерева). Так чи інак, перша чернетка — не місце, щоби про таке думати.

Ось іще дещо. Якщо вам ніхто не говорить під руку: «Ого, Семе (чи Емі)! Це так чудово!» — то значно знижується ймовірність того, що ви почнете сачкувати чи зосереджуватися не на тому… наприклад, на тому, що це «чудово», а не на записуванні своєї клятої історії.

Скажімо, ви завершили першу чернетку. Вітаю! Молодець! Випийте келих шампанського, замовте піцу, робіть, що ви там робите, коли маєте привід відсвяткувати. Якщо у вас є людина, яка з нетерпінням чекала, щоб почитати ваш роман, — чоловік чи дружина, котрі працюють із дев’ятої до п’ятої, допомагають оплачувати рахунки, доки ви женетеся за мрією, — то зараз саме час пред’явити товар… за умови, однак, що ваш перший читач (або читачі) пообіцяє не говорити з вами про книжку, доки ви самі не будете готові про неї з ними поговорити.

Можливо, це звучить свавільно, але насправді це не так. Ви зробили велику роботу, і вам треба певний час відпочити (скільки саме — у кожного письменника по-своєму). Ваші розум і уява — пов’язані між собою, але не тотожні речі — мають відновитися, принаймні від такої роботи. Моя порада — взяти кілька вихідних, порибалити, поплавати на каяках чи скласти пазл, відтак попрацювати над чимось іншим. Бажано над чимось коротшим, робота над яким ітиме в геть іншому напрямку та темпі, ніж ваша свіжозавершена книжка (я написав кілька вельми добрих повістей, серед яких «Тіло» і «Здібний учень», межи чернеток довших творів, як «Мертва зона» та «Темна половина»).

Як довго книжка має стояти, наче тісто на хліб між замішуваннями, цілком залежить від вас, але я вважаю — не менш як шість тижнів. За цей час ваш рукопис буде надійно схований у шухляді, витримуватиметься і (сподівано) дозріватиме. Ваші думки часто до нього звертатимуться, десяток чи більше разів у вас виникатиме спокуса дістати його, бодай просто перечитати уривок, який у пам’яті відклався як особливо вдалий, до якого хочеться повернутися, щоби знову відчути, наскільки ви чудовий письменник.

Опирайтеся спокусі. Якщо не будете, то є великий ризик вирішити, що той уривок не настільки добре вдався, як ви думали, і варто його негайно переробити. Це погано. Єдине, що може бути гірше, — це вирішити, що уривок навіть кращий, ніж ви запам’ятали — то чом би не покинути все й не перечитати книжку цілком просто зараз? Знову стати до роботи над нею! Ви, бляха-муха, готові! Ви, блядь, Шекспір!

Проте це не так, і ви не будете готові повернутися до старого проекту, доки не заглибитеся в новий (чи повернетеся до повсякденного життя) настільки, що майже забудете про нереальний стан, який забирав у вас по три години щоранку чи пообіддя протягом трьох-п’яти-семи місяців.

Коли настане правильний вечір (який ви завбачливо позначили в робочому календарі), дістаньте рукопис із шухляди. Якщо він на вигляд як інопланетна реліквія, куплена в крамниці лахмітника чи на хатньому розпродажі, куди ви якось зайшли й уже навіть про це забули, то ви готові. Сядьте при зачинених дверях (ви вже скоро відчините їх для світу) з олівцем у руці і блокнотом напохваті. І перечитуйте свій рукопис.

Зробіть це за один раз, якщо можливо (звісно, так не вийде, якщо у вас книга на 400–500 сторінок). Робіть які хочете нотатки, але зосередьтеся на приземлених, побутових завданнях, як-от виправлення хибодруків та виявлення непослідовностей. Такого буде повно, лише Бог усе робить правильно з першого разу, і лише нехлюй каже: «Нічого, не страшно, для цього й потрібні літредактори».

Якщо ви досі такого не робили, то виявите, що читання власної книжки після шеститижневої перерви — це дивний, часто радісний досвід. Вона ваша, ви впізнаєте, що вона ваша, навіть, може, згадаєте, що грало по радіо, коли ви писали ті чи інші рядки; а проте читаєш її, наче не свій твір, а якоїсь спорідненої душі. Саме так воно й має бути, у цьому й причина вашого вичікування. Убивати чужих любих завжди легше, ніж своїх.

Також через шість тижнів відновлення ви зможете побачити діри в сюжеті чи розвитку персонажів. Я маю на увазі діри настільки великі, що в них ваговоз проїде. Дивовижно, як такі речі часом прослизають крізь увагу автора, доки він займається щоденною працею творення. А ще послухайте — вам забороняється через них засмучуватися або картати себе. Провтики трапляються навіть з найкращими. Подейкують, архітектор, який спроектував Флетайрон-білдинг[258], наклав на себе руки, коли усвідомив, просто перед церемонією перерізання стрічки, що не додумався розмістити у своєму прототипному хмарочосі жодних чоловічих туалетів. Скоріше за все, це неправда, але не забувайте: хтось дійсно спроектував «Титанік» і заявив, що він непотоплюваний.

У моєму випадку більшість найразючіших помилок, які я знаходжу під час перечитування, стосуються мотивації героїв (це пов’язане з розвитком героїв, але не одне й те ж). Я б’ю себе долонею по лобі, хапаю блокнот і записую щось таке: «с. 91: Сенді Гантер цупить долар зі сховку Ширлі в експедиції. Як так? Господи, та Сенді НІКОЛИ б такого не зробила!» А ще я роблю на сторінці рукопису велику позначку , аби зауважити, що на ній потрібно зробити зміни та/або скорочення, і нагадати собі подивитися нотатки, якщо забуду, про що саме йдеться.