Лариса Юріївна Копань - Пульсари

співає і в очі прямо не дивиться — усе навскоси, навскоси. Наче й життя її пішло косою дорогою. Отакий-то коверкот.

— Я оце, Ольго, думаю, що пора б хлопцям Миколу батьком величати, — завів дід Пилип із дочкою розмову наприкінці другого року її заміжжя. — Я собі мислю, він же не приймак у нас, а справжній господар.

Ольга нічого не відповіла, тільки руки її стали повільніше, млявіше оббирати картоплю. Останні два роки вона чесно, самовіддано слугувала батькові, синам, Миколі. І примхливій матінці-науці, і її Зевсу — Олегу Івановичу. Усе так крутилося-вертілося, що ніколи було думати про себе…

У синів з’явився новий товариш — Микола. З ним вони борюкалися, стріляли, лазили по деревах. Але Микола не карав дітей за провини, не лаяв, не привчав до послуху — боявся настроїти їх проти себе, боявся Ольжиного осуду за різке слово чи ляпас. Микола не наважувався бути батьком — він був товаришем. Хлопці це відчували й одразу ж стали використовувати: дід Пилип за ремінець — вони за Миколину спину, Ольга за лозину — вони на Миколині плечі.

— Дядьку, купіть морозива.

— Дядьку, в мене ніжки болять.

Дядьку, дай, принеси, дістань, знайди… Микола почав морщити лоба — йому обридало вередування дітей, а виховувати їх дубцем не наважувався. Ідейний фундамент Ольжиного заміжжя — дітям потрібна міцна чоловіча рука — розколювався, осідав. А кохання? Чи було воно, коли виходила за Миколу? Був страх — це точно. Віра, що ощасливить дітей і навіть Миколу (він так палко говорив про свої почуття), лоскотала Ольжине серце. Була повага. Покора батькові й своєму розуму і тілу. Певне, була й любов, а може, уламок з колишньої любові, взятий для щоденного користування. Окрім глибинного почуття відповідальності за рід людський та пов’язаною з ним потребою пристосовуватися до мінливості життя, Ольга, як і кожна мати, любила сталість і визначеність, тяглася до споминів, а ще зринало в ній іноді бажання поглянути на себе в дзеркало. Об’єктивне і неупереджене, воно останнім часом показувало сумну і невпевнену в собі жінку. Лише міцно стулені губи та очі, немов генератори кульових блискавок, свідчили, що душа в цієї жінки не зламана, а лише знову стислася тугою пружиною і тепер або ж лопне, або ж випрямиться і вдарить…

— Я так собі мислю, Ольго, що дітям пора Миколу батьком величати, — нагадав про себе старий Пилип.

Ольга дочистила картоплю і почала набирати в каструлю воду. Вона так різко відкрила кран, що труби загули, захрюкали й затрусилися, аж котрийсь із сусідів постукав по трубі. Схаменувшись, Ольга прикрутила кран, вода потекла спокійно.

— Ну, як собі хочеш, дочко. Під сережки вуха проколюють зарані. Дивись.

* * *

Микола часто їздив у рідне село, але Ольгу з дітьми туди не брав. І досі не познайомив з родичами. «І я хочу з тобою», — хлипав Костик, коли дядько збирався в село. «Я теж хочу хвостик свинці покрутити», — уточнював мету Василько.

Микола розгублено розводив руками, не знав, що говорити.

«Ми будемо дивитися Алі-бабу і сорок розбійників», — виручила Ольга. Не казала про цікаву книжку чи морозиво — тільки сорок і не менше розбійників могли пересилити свиню з хвостиком.

Їй було боляче, що Микола не знайомить її і синів із своїми батьками. Може, боїться, що вони образять Ольгу чи дітей неприкрашеним словом за те, що, мовляв, обкрутили (саме так можуть сказати) їхнього парубка? А може, думала вона, соромиться показувати чужих синів і чужу жінку, до яких у прийми пристав? Обидва ці припущення, хоч яке було істинне, аж ніяк не втішали. Більше Ольга схилялася до думки, що Микола таки соромиться свого одруження. Пригадалося їй, як умовляв він узяти його прізвище. Ольга послалася на зайнятість, але й віднікувалася: «Як ти собі мислиш, Миколко? Усі мої статті вінчає прізвище «Костюк», і раптом я від нього відмовлюся. Та й клопоту з паспортом… А дітям пояснювати та перевчати…» Микола тоді розсердився. Отже, самолюбства хоч відбавляй. І раптом — чужа жінка, чужі діти…

Терпіння й доброчинства щоденно жаліти сиріт не вистачить і в святого. Навіть Дід-Мороз лише кілька днів розносить дарунки. «Тож і не картай себе, Миколко, — вже й виправдовувала про себе Ольга чоловіка, вболіваючи за нього, немов за дорослого сина, який заплутався, вимережуючи свою біографію. — Бути вітчимом нелегко. Ти ще й молодець. Уже другий рік — і жодного збою. Ти кращий за мене». Ольга раптом упіймала себе на тому, що в думках розмовляє з Миколою. Раніше вона так лише з Валерієм говорила. Грішниця, дворушниця. На кого ж із них тепер казатимеш «любий»? Валерій завжди ішов праворуч тебе (військовий-бо — козиряв). Микола іде зліва. Запізнився… Вже половина комірок пам’яті заповнена першим коханням. І кого тепер зраджуєш, Ольго? Напевне, Миколу. Адже він сподівався, що чужі сини стануть рідними і що твої почуття будуть неподільними. А діти схожі на рідного батька, і пам’ять гамує свіжу любов.

Не тільки заради дітей вона виходила заміж, катує своє сумління Ольга. Хотілося переконатись, що не зайва, не пропаща, не затоптана рута. І з жалю до нього — бо ходив голодний та заскубаний. І з вдячності — бо дав їй на мить забути про горе, нагадав про кольори життя. І на зло сусідам: усе жаліли сиріт, усе співчували, розпитували, чи паркет не розсохся, чи вікна поремонтовані, чи не протікає радіатор, квіти дарували та кликали в ліс на машині. А один навіть лящі приносив… І через Тихона Руслановича: він єхидно цікавився, чому так часто її запрошують на наукові конференції. Відповіла нахабі, що, мовляв, головам оргкомісій ліжка щоранку в готелях застеляє. Проковтнув язика — більше не розпитував. Може, тому, що вона слів не добирала… Боже, почув би Валерій! І Миколка не закохався б, якби побачив її в ту мить, коли каналізацію проштурхувала, а дротина гнулася, в