Лариса Юріївна Копань - Пульсари

трубу не лізла!.. І царівна-наука прислужилася її одруженню: саме тоді вони працювали над бронею, все було так добре, і вони розумілися без слів. Бували випадки, що, мов гіпнотизер, наказувала йому — «оте зроби», і він усе точно виконував, аж їй лячно ставало: чи не чаклунство?

А тепер він нещасний. Цькують приймами, і відчув себе скривдженим. Почекай, голубе! Ще вони заздритимуть тобі. Вона виховає синів у повазі до нього. Вона допоможе йому стати професором, а сама до найкращих кравчинь і перукарів ходитиме, начіпляє на себе пір’я та брязкалець… Хоча ні, не те. Бо завжди знайдуться люди, які скажуть: він у прийми пристав заради машини чи кар’єри. І все ж вона косу свою закрутить у вигляді цунамі. Нехай плещуть… А взяла б вона оті лящі — теж брехав би сусіда не менше, ніж зараз, ображений відмовою. Ніколи не вгодиш тим людям, котрі інших принижують та гудять, щоб самим видаватися більшими, значущими, бо це один з їхніх способів самовозвеличення. Недарма при комплектуванні космічних екіпажів враховується психологічна сумісність. І на виробництві тільки той колектив дружний, де люди психологічно схожі. От аби й будинки заселялися за принципом сумісності! А в коханні у сто крат більше чинників благополуччя. І якщо вже судилася їм спільна доля, невже вони не збережуть свого багатства? Вона все зробить, щоб вдовольнити його чоловічу гордість… Так вирішила Ольга.

Нагода здійснити цей намір їй випала дуже скоро. Привід був уже знайомий. Навесні Микола сказав:

— Цього літа везу хлопців до баби. Сама розумієш, незручно якось, що вони мене дядьком кличуть.

І почали умовляти першокласників. Дід Пилип оголосив приз: хто перший стане казати «тату», тому дід дарує живого їжачка.

Василько здався перший. А Костя раптом вибухнув образою:

— Усі ви зрадники, — схлипуючи, виніс вирок. — А ви, дядьку, чужий солдат. І свиня ваша поганюча. Я більше не їстиму сала.

Він одягнувся і, мабуть уперше в житті, пішов гуляти без брата. Неприкаяно ходив довкола будинку. Зазирав у мотор розкритого автомобіля, бив ногами скати, кидав камінці в калюжу.

Ольга бігала од вікна до вікна — чи не влізе у яку біду… Мрячило. По шибках стікали сльозини і застували Ользі світ. Уже й смеркло, діти порозходилися по домівках, тільки маленька Костикова фігурка хлюпалася в калюжі, місила танучий сніг. І Ольга, накинувши пальто, пішла по сина…

Вранці під Костиковою подушкою вона побачила батьків кашкет льотчицький, а в своїй косі нові сивинки…

Відчайдушна спроба вдовольнити чоловічу гордість закінчилася невдало.

Микола ж збагнув, що Ольжине серце віддане дітям, причому Костикові дісталася трошки більша його частинка.

Ображений «третій син» несамовито накинувся на метал — місив його, переминав, плавив, ламав прес-форми… Додому приходив пізно, сяк-так вечеряв і бухався на подушку.

Навіть Дід-Мороз застрайкував би, коли б довелося упродовж усіх дванадцяти місяців роздавати дарунки.

Ольга, як і раніше, купувала-варила-смажила-прала, тепер ще й учила з першокласниками уроки, на сон мусила розповідати казку, неодмінно нову, бо Котавасія, почувши знайомий зачин, дружно вигукувала: «Ми цю знаємо, іншу розкажи!» Приспавши малих і впоравшись на кухні, заходила до спальні, де посапував ображений Микола. Ольга гладила його по голові, болісно розмірковуючи — спить він чи удає сплячого.

А сьогодні вранці Микола раптом заявив:

— Хочу рідну дочку.

Ольга промовчала. Забрала дітей з собою на роботу, бо дід Пилип саме зібрався в село — скоро пасха, бабину могилку треба підрихтувати. Ображений тепер уже Ольжиним мовчанням, Микола почвалав до університету чергувати біля Віталикової руки, що раптом почала нестримно рости. На господарстві залишився їжачок, якого виграв Василько. Виграв і знову почав називати Миколу дядьком. «Це не по-козацьки, Васильку, — докоряв дідусь, — обіцяти і не виконувати». — «Ми ж не назавжди умовлялися, — схитрував малий, — а тільки хто перший. І хіба, дідуню, як щось інакшим назвеш, то воно інакшим і стане?» Пилип нічого не відповів малому філософові, бо теж понад усе дорожив істиною, бо і його чекало єдине йому належне місце поруч бабиної могилки. Пелюстки макового цвіту опадають разом, щоб далеко не розлетітися.

В лабораторії Ольга дала хлопцям по ножівці й рашпілю — майструйте. Сама ж заходилася з колегами виготовляти трахею для людини, що помирала, але пульс якої іще вчувався у ковадлах цієї кузні.

Учора вже намотали трубку з графітових ниток. Просмолили її пеком, та не будь-яким, адже їх сотні сортів, а саме тим, що слугував Івановій у її численних експериментах. Гофрована трубка нагадувала деталь протигаза, тільки з одного боку, яким прилягатиме до стравоходу, була приплюснута — в перерізі подібна до листочка ряски, а може, чирви із заокругленим гостряком чи серця. Ручні роботи скінчилися — тепер довге відпалювання за спеціальним режимом, після якого тільки можна буде говорити про інертний «вав». Пор на штучній трахеї повинно бути й небагато, щоб не порушити її міцності, бо, дивись, після одужання пацієнт ще й лаятиметься на роботі, і немало, щоб крізь її стінки могли проростати кров’яні судини — тоді з часом вона покриється епітелієм і зовні, і зсередини. Процес відпалювання графіту значно довший і складніший, ніж випікання тонких порцелянових сервізів. Є час подумати й поговорити про суть життя, а під звуки рашпілів, якими Котавасія майструє собі пістолети й іншу техніку для оборони й нападу, для захисту честі, розправи з противниками, для добування золота, простого й олімпійського, а під звуки ці й думки вимережуються химерні.

— Невже прагнення слави завжди супроводжуватиме людину? — ніби сама себе запитала Марія.

Змарніла, втомлена, з іще різкіше окресленим обличчям — живий графічний портрет, — сиділа вона в старому кріслі, втиснутому між вішалкою для одежі й шафою, і сумно дивилася на Ольжиних дітей.