Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— Це ж про яку славу йдеться, Маріє? — не озирнувшись, від печі озвався Яремака. — Перше серце вже пересаджене, атомна бомба зроблена, бібліотека в Александрії спалена. Яку маєш славу на увазі? Гагарін був, Корольов був, Архімед корону зважував. Доведеться без слави жити. Все розібрано.

— А для чого діти пістолети роблять?

— Ольгу запитай. Мої не робитимуть. — І подумки закінчив фразу: «Якщо пощастить ними розжитися».

— А як же це, Петре? — наїжачилась Ольга. — Як до біди, то твої у запічку сидітимуть, а мої в окопах? Добре придумав.

«Це мов у тій приказці про теля та бабу з кописткою, — розвеселився Петро, — дітей ще не маю, а обстоювати їх мушу».

— А не буде біди, — сказав упевнено. — ООН розробить резолюцію, згідно з якою нове покоління в усьому світі виховуватиметься по-новому — без фільмів про вбивства, книжок про жорстокості. Хто ж тоді нападатиме?

— Ех ти, пацифіст-ідеаліст. Шкідливий ти чоловік, Петре. Он мої хлопці — рідні брати, а як не помиряться, то й подушками б’ються, й палицями — чим попало.

— Навіть з левеняти можна виростити смирного звіра, — теоретизує Петро. — Якби вдалося хоч одне покоління виховати без пістолетів, телевізійних жахів та агресивних устремлінь — армії довелося б розпустити.

 — І все одно, у твоєму світі-акваріумі знайдеться принаймні один, котрий захоче нав’язати іншим свою волю, — запевняє Ольга, — а коли йому не підкоряться — схопить залізяку. Певне ж, таки слави захоче. Дарма, що імен таких «героїв» людство не тримає в пам’яті. Бо хто, скажіть, позував перед фотоапаратом у Сонгмі? Хто кидав бомбу на Хіросіму? Навіть ви не знаєте.

— Підвищуйте до тисячі градусів, — скомандував Яремака. — Аргон щось слабко продувається.

Дискутанти знову взялися до роботи.

Під час ранкового обходу лікарів Олег Іванович попросив у хірурга «дві хвилини уваги».

— Слухаю вас. — Руслан Максимович, залишившись наодинці з хворим, нашорошив вуха.

Зблідлий, але ретельно виголений Швидкий сьогодні мав вигляд рішучий і помолоділий.

— Ви запитували, що я думаю про Тихона, — почав він неголосно і, здавалося, зблід ще дужче.

— Заспокойтеся, — здивувався такій розмові Руслан Максимович, — вам про це не слід зараз говорити.

— Ні, я мушу сказати перед операцією. А ви вже вирішуйте — самі оперуватимете чи… Я мушу сказати, інакше нечесно…

— Потім, потім скажете, коли одужаєте.

— Зараз повинен. — Швидкий передихнув. — Він… він негідник. Це страшенно боляче. Але його вже не перевиховати. — Росинки поту вкрили чоло хворого. Пильнюк витяг з кишені марлю і промокнув їх.

— Я давно знаю, що мій син… Що не такий він, як мені мріялося. — Тим же шматком марлі Руслан Максимович витер і свого лоба. — Я про інше запитував: чи справді Тихін щось там відкрив, чи то його чергова авантюра?

— Не знаю, — ледь видихнув Олег Іванович. — Не відпускайте його від себе. Стабілізуйте своєю присутністю. Бо тисяча правильних кроків не компенсують одного підлого. А він до цього схильний. Як залишиться без вашого нагляду…

— Там за ним тітка пригляне. Вона строга.

— Ені…

— Спасибі. Я подумаю. Заспокойтеся. Усе буде гаразд. А про операцію не турбуйтесь. Якби я не був упевнений у результаті, то й не наважився б робити. Пробачте, мене там чекають, — і Пильнюк вибіг з палати.

Оглушила тиша. Біль у грудях заснув після очищення чесним визнанням. Недаремно, ой недаремно вигадали люди ритуал сповіді. Олег Іванович не визнавав ні бога, ні антихриста, але і йому хотілося позбавити своє кволе тіло від тягаря «гріхів», хоч, на відміну од віруючих, які чекають потойбічного життя, він не сподівається на продовження свого існування ні в правий, ні в лівий бік від осі координат.

Полегшивши душу, тепер він увесь віддався останнім роздумам про вірну подругу свою — науку, що залишається вдовою. «От якби оце наостанку Петро прийшов», — зітхає він і заплющує очі в чеканні дива, на яке зараз, здається йому, він має право… У притихлому, як завжди під час обходів, коридорі чути важкі кроки Яремаки, скриплять двері, зарипів, приймаючи гостя, стілець. Чи не наснилося? — глипнув «грішник». Ні, не сон і не галюцинація. В руках у Петра скляна запаяна ампула, а в ній щось чорне, гофроване. Трубка ніби. Бліде обличчя Швидкого спалахує цікавістю:

— Що то, Петре? — не вітаючись, запитує хворий.

— Протез, — так само без привітання відповідає учень. — Одному орангутангу ставитимемо. Якщо приживеться, великі діла почнуться. Оце до Іванової їду.

— Так вона ж на собаках експериментує.

— Набридло, мабуть. А тут хворий орангутанг трапився…

— Де ж вона його, бідолаху, здибала?

— З цирку звернулися. Дресирований. Таке виробляв, поки здоровий був. Незамінимий, кажуть.

Швидкий підвівся на лікті, Петро підклав йому під спину подушку.

— Мудра конфігурація, мудра… — роздивляється хворий. — Це ж який протез?

— Кишка якась.

— А чому по периметру чирва?

— Не знаю. Так Ірина накреслила. Точно за ескізом, — не моргнувши оком, збрехав Петро. — Так що наш «вав» упроваджений, чи, точніше б сказати, прямо занурений у життя. А ви його курячим послідом називали.