Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— Я й зараз про нього не кращої думки. Не забувай, Петре, що ми — металофізики.

— У моєму конспекті записані ваші слова: «Графіт, — казали ви, — це і не метал, і не діелектрик. Уздовж площини базису — провідник, а впоперек — ізолятор».

— От бачиш — ні те ні се. Половинчатість якась. А ми повинні вивчати метали, Я тобі, Петре, заповідаю боронити кафедру від усього половинчатого, непевного.

 — І що? Ні кроку вбік?

— Можна. Як в окріп: чуєш, що пече, висмикуй ногу і йди уторованою дорогою. Усе, Петре, усе можна перетворити в метал: і цеглу, і водень, і твій задрипаний графіт. — Олег Іванович раптом знічено поглядає на Петра. — Ти пробач мені… Сьогодні до мене тільки жінки заходять. Ти причини двері й подай там з-під ліжка…

Петро заклинює двері ніжкою стільця і виконує прохання хворого.

— Фу… В очах вже темніло. Думав, що доведеться няньку просити.

— Чому ж ви раніше не сказали? Я б щодня приходив — тут недалеко.

— Та син виручав. А це щось нема… — Швидкий з полегшенням відкинувся на подушку. — Не забув, що заповідаю?

— Берегти фізику металів.

— Та ні. Берегти науку взагалі, не кидатися в заробітчанство. Винаходи — це добре, а хто ж поновлюватиме наукову скарбницю новими відкриттями? Велику фундаментальну науку робити треба, а не тішитися змайстрованою для орангутанга прямою кишкою… Ну ходи, ходи до своєї Іванової. А я відпочину.

З палати Петро попрямував до хірурга Пильнюка і передав йому ампулу з протезом трахеї для Швидкого.

— Тільки ж, Руслане Максимовичу, щоб не помітив він її перед наркозом… Я не міг не показати. Сказав, що для дресированого звіра.

— Майже влучив, — хмикнув професор. — Ви краще скажіть, при якій температурі стерилізували ампулу.

— За двісті.

— А точніше? Скло не випаровувалось?

— Та ні. Двісті двадцять, плюс-мінус один.

Лікар на всі боки вертів колбу, роздивляючись протез.

— А хто знає про це?

— Марія, Ольга, Іванова… Могила, Руслане Максимовичу, ніхто не скаже до операції. Ну, ще ваш Тихін.

— Він теж могила, — зітхнув Пильнюк-батько.

— А що з ним?

— Уже в поїзді. Стару тітку поїхав провідати. Петро ніяк не прореагував на повідомлення.

— Зламаєте оцей кінчик ампули, — продовжував він ділову розмову, — та обережно — там вакуум.

— Знаю. Не вплутуйтеся в мої справи. Не вперше протезую. І не тремтіть. Якщо серце витримає, тридцять відсотків гарантії маємо, — Пильнюк відвернувся од Яремаки, ставлячи ампулу в сейф.

А тим часом Тихін у туристському вагоні під’їжджав до станції Чоп. Втретє перечитував свого листа у міністерство:

«На запрошення відомих зарубіжних учених я їду у творче відрядження на шість місяців. Висилаю вам характеристику і заяву з проханням розглянути все об’єктивно і поновити мене на моїй законній доцентській посаді в технологічному інституті. Я ні на кого не скаржуся. Я домагаюсь свого. З характеристики, доданої до листа, ви зрозумієте, що я спеціаліст не гірший від тих, які працюють в інституті. А факт міжнародного визнання моїх досягнень свідчить, що продуктивно працював і тоді, коли мене цькували. Але я не скаржусь, лише прошу поновити у законних правах, а саме:

а) реставрувати наукову групу, укомплектувавши її десятьма штатними одиницями;

б) зарахувати мене на посаду доцента;

в) затвердити тему докторської дисертації.

Прошу, товаришу міністр, не пропонувати мені вказані блага в інших наукових установах — працювати у своєму інституті, якому я віддав кращі роки життя, для мене справа честі й принципу.

Сподіваюся, що до мого повернення восторжествує справедливість і мені не доведеться оббивати пороги редакцій республіканських та всесоюзних газет.

Поки вагонам міняли колеса для вужчої колії, Тихін відправив документи рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Причому «повідомлення» заадресував на редакцію «Литературной газетьі». Розрахунок був простий: ніхто не дзвонитиме з міністерства в газету без крайньої потреби, а редакція, одержавши «повідомлення», вважатиме, що трапилася поштова помилка. Та водночас авторитет газети «давитиме» на співробітника, котрий вивчатиме справу.

Через три дні тітонька Густя вже возила племінника по спіральних гірських дорогах. А в наступні десять днів Тихін вчився кататися на дошці в прибережних хвилях. Море тут і справді бурхливе й ласкаве водночас, як вдача жінок, що народжуються на його берегах. А традиційні макарони такі довгі, наче в котли вмонтовані бобіни, з яких змотують оці смачні трубочки. А божественні напої такі жовті й прозорі, ніби капають прямо з сонця…

Знання англійської мови вельми прислужилося Тихону. Хоч як оберігали його родичі від випадкових знайомств, все ж зустрілася фізичка, яка володіла англійською краще, ніж рідною, італійською. Катання на дошці довелось облишити. Діло є діло…

І поки Пильнюк-молодший налагоджував контакти з новими знайомими, його лист-заява та супровідні документи лягли на стіл ректора. Саме в той день закінчили