Лариса Юріївна Копань - Пульсари

асфальтувати бульвар, яким нестимуть олімпійський вогонь, а Олег Іванович (з патерицею в руці й шматочком графіту в грудях) переконався, що парасолька, якою щовечора прикривається пара закоханих, не належить і ніколи не належала його дружині (хоч жінка так і не пред’явила йому своєї, скільки він їй не натякав).

На заяві Тихона білим віршем рясніли резолюції: «вивчити», «доповісти», «вжити заходів»… А остання, розмашиста й строга, адресувалася ректорові: «Стащуку. Розглянути особисто, в декадний строк доповісти».

А що тут розглядати, та й коли це робити? Завтра олімпійська комісія прийматиме дев’ять інститутських гуртожитків, у яких під час Олімпіади поселятимуться туристи. Студенти й викладачі ось уже місяць фарбують, миють, шкребуть. Професор Безверхий учора в костюмі форварда збірної по водному поло натирав гуртожитський паркет — приклад показував. Неначе й не він мільйонний економічний ефект дав, неначе не в нього дочка щойно заміж вийшла. А тут Пильнюк… А характеристика яка, матері його ковінька!.. Хто ж її підписав? Декан Хоменко О. Б. Ага!..

— Алло! Олександр Борисович? Зайди на хвилинку. — Зустрів усмішечкою, яка не віщувала Хоменкові нічого хорошого.

— Як здоров’я? Серце не болить?

— А чого йому боліти? Я ж футболіст у минулому. — Хоменко підштовхував розмову на спортивну, нескінченно-розмаїту і вельми популярну в ці дні тему, щоб спромогтися на достойні відповіді, коли ректор, ніби мимохідь, то лівою, то правою посилатиме йому удари. У Стащука стиль такий, і Олександр Борисович це знає. Проте цього разу ректорові було ніколи: завтра олімпійська комісія приймає гуртожитки…

— Це твій підпис? — показує ректор характеристику.

— Мій.

— Не підробка?

— Ні, я читав, коли підписував.

— Тоді ознайомся з іншими документами, — ректор підсунув Хоменкові папери, показав на крісло, а сам почав «накручувати пружину» заступникові по адмінгоспроботі. — Ну? — поклавши телефонну трубку, зробив випад лівою.

Деканові важко захищатися, позиція надто вже незручна.

— Він гіркими сльозами вмивався, вимолюючи рекомендацію, — мовив Хоменко, пригадуючи останню розмову з Тихоном. — Клявся, що йде з нашого інституту. — Оцього, певно, не слід було говорити, бо, виходить, хитнувся вправо, якраз під удар.

— А чи не забагато Пильнюкові уваги? — обурюється Стащук. — Гнати його треба в три шиї, а ми панькаємося. — Каскадних ударів не вийшло, бо ректор допустився помилки, вживши слово «ми». Цим негайно скористався досвідчений декан:

— Для того ми й існуємо, — сказав він, наголосивши на слові «ми», — щоб усувати перепони, запобігати помилкам. Начальники були б непотрібні, коли б усе їхало рівно, якби не слизько та не грузько.

— Який вихід? — вчасно опам’ятався ректор, пославши своєму колезі серію важких ударів. — Що доповідати міністрові? Кому догану? На чиє місце брати Пильнюка?

Проте Хоменко тренований і стійкий до ударів, і хоч це добре, та іноді й злить ректора: завжди декан підставляє свою спину, затуляючи когось з факультету. А цю спину скільки не бий — синців не видно, тільки гуде, як товстостінна бочка. Відхекається й знову повниться співчуттям до якогось сіроми, знову ладен прийняти на свої лопатки чужі удари.

— Підляки впевнені, що ми не скористаємось їхніми методами, — прорік Хоменко, і на його видовженому обличчі відбилися жалощі, обурення, зневага. — Злодій, зайшовши в трамвай і витягши в тебе гаманець, упевнений, що ти не пограбуєш його на виході з вагона. Так от, чи Пильнюк поспішав, чи підвела його самовпевненість, але давав він на підпис один примірник характеристики. Саме оцей, — Хоменко узяв глянцевий аркушик з водяними знаками, подер його на дрібнюсінькі шматочки й висипав собі в кишеню.

— Ти що зробив?!! — крикнув ректор, ніби навідмаш ударив боксерською рукавицею.

— А що? — удавано чи й справді спокійно відповів Хоменко. — Нехай Тихін доведе, що була характеристика. Не бійся, — заспокоює Стащука, — у міністерстві читали тільки перший папір — заяву. Кому охота в болоті бабратись? А приїде Пильнюк — ще одну напишемо, і справедливість буде в лавровому, а не в терновому вінку.

— Фу, чортівня якась, — розгублено мовив ректор, а Хоменкові здалося, що той переможено підняв руки, а потім навкарачки виліз з рингу попід канатами. — Я ж принципи поставлений стерегти…

Олімпійський вогонь наближався до болгаро-румунського кордону. Вільні від опоряджувальних робіт у гуртожитку студенти воздавали хвалу спорту, вимахуючи барвистими прапорцями на стадіоні. Швидкий, приїхавши з лікарні, сором’язливо заховав заповіт на верхню книжкову полицю, придавивши його «Декамероном». Відлежався Олег Іванович удома день, другий, а оце викликав таксі, щоб поїхати на роботу. Різких рухів намагався не робити, як те радив лікар Пильнюк, він ще йому й твердо пообіцяв, що уникатиме всяких емоцій. Сам же зараз аж кипить од люті, бо, поки він хворів, Петро з Ольгою ледь повністю не переключили кафедру на графіт, забувши, що основне зараз — розробка сплавів, стійких до опромінення. Термоядерний реактор — ось сьогоднішня мета, бо Тюмень та Баку теж не бездонні, і запаси нафти в них не вічні. Ну, Ользі можна пробачити: про бензин вона менш за все думає. А Микола?! Водій армійський, якому розвернути на повному ходу вантажну машину на сто градусів все одно, що вареник ковтнути! А Петро, якому заповіт писав?!

— Ет! Хоч пиши, хоч не пиши, все одно роблять по-своєму. Краще не заповідати… Молодим видніше, куди рейки гнути. У них сил ого-го, в них комп’ютери, в них сучасний погляд. Де вже нам, хворим та немічним, щось їм радити… Краще не писати заповіту.

Щось довго таксиста немає. В Олега Івановича вже кулаки сверблять, і він постукує ними по підвіконню. Прямо хоч підтюпцем біжи в інститут…

ЗРАДЛИВЕ ЩАСТЯ