Лариса Юріївна Копань - Пульсари

мабуть, щось незбагненно високе: ти увічнюєшся, ти продовжуєш рід, ти маєш кому передати естафету своїх сподівань і намірів. Тільки спершу все це в сфері емоцій, непояснимої щасливості, далеке від раціоналістичного: «відтепер я буду вашим татом». А в нього все від «раціо» — він шукав контактів із дітьми, знаючи, що це єдина стежка до серця їхньої матері, яку покохав несподівано, але вже такою всепоглинаючою любов’ю, ніби й не мислилося йому іншої долі, а всі його парубоцькі страждання видавалися просто смішними. Хіба могла в нього бути інша дружина? Вони народжені одне для одного. Тільки загубилися в цьому велетенському світі. І тепер ось їхнє щастя проросло з її горя. «На зміну ночі — день, у парі з смутком — радість».

Він нестямно любить цю жінку: її погляд, слова, думки, її безмежно рідне тіло, що вабить його і спалює. «Так не можна кохати, — думає собі Микола. — З мене он люди сміються». Хоч він і не зважає на ті перешепти й насмішки, як не хоче думати про загиблого Ольжиного чоловіка.

— Помирив? — стиха запитала Ольга, коли він причинив двері дитячої. Її всероз уміючі очі дивилися на нього ніжно й насторожено. Дві тонесенькі борозенки мережилися їй під очницями, і Миколі захотілося розгладити їх, розправити. Він підійшов до дружини і мовчки поцілував її.

— Навіжений, — засміялася Ольга.

А Микола, перш ніж лягти в ліжко, перевернув подушку вензелем наспід.

* * *

Ольга виховувала своїх двійняток традиційним, віками освяченим способом: обом купувала однакові іграшки, годувала з однакових тарілок, обох за провину ставила в куток (спинами один до одного, щоб не перемовлялися та не переморгувалися). Лише дід був один на двох. Він щедро слугував хлопцям, але не ділився пополам. Крім того, діти знали, що дід був завжди, як мама і сонце, його не купили й не позичили. З дідом, отже, ніяких проблем. А от дядько Микола з’явився вже за їхньої пам’яті — біля каруселі знайшовся. То кому він повинен належати — Костикові чи Васильку? І чому він мамі килими трусить, молоко носить, ліжко розсовує?

Щовечора, як і раніше, Ольга розповідала синам казки і йшла з дитячої, коли Котавасія — так жартівливо називала вона своїх синів — сонно втихомирювалася на іменних подушечках, позасовувавши під них кольорові дротики, скельця, засушених метеликів, пістолети, — все, чому дорослі не могли скласти ціни й безжалісно вимітали із сміттям. Виходила, коли діти спали. І невідомо, як вони підгледіли, що дядько Микола «ліжко розсовує».

Минув рік. Діти звикли до дядька, до змін, що прийшли з ним у їхній побут. І ось одного ранку дідусь запропонував називати дядька Миколу — татком, сказав ніби між іншим, а чому б, мовляв…

— Ми не будемо називати його татком, — рішуче й авторитетно заявив Костя.

— Це ж чому? — здивувався дідусь.

— Бо приїде наш справжній татко. Літака відремонтує і прилетить. І нам другого не треба.

— Не треба, — буркнув і Василько.

Дідусь спантеличено гмикнув, не знаючи, як його далі вести розмову: чи спасенну лжу підтримувати, в ім’я дітей вигадану, чи святу правду викласти.

— Таж дядько Микола вам як справжній батько, — пішов дід околяса. — І захищає вас, коли мати лозинку бере, і морозиво приносить, і в кіно водить.

 — І в зоопарк, — підказав Василько.

— Правильно, і в зоопарк. І машинки з вами ремонтує.

— Він дядько, — несхитно повторив Костик. — Хіба ви, дідуню, забули, як ми його біля каруселі знайшли? Він собі сидів, наче й не наш. То ви йому підказали, щоб з нами покатався.

Дідові й зовсім слизько. А малий ще й скаржиться, послуговуючись, безсумнівно, почутим від дорослих висловом:

 — І він усе щось лоба морщить. Я його запитую, а він мовчить. З таким і говорить неохота.

— Не будемо вибирати його татком, — підсумовує Василько. Слово «вибирати» вигулькнуло несподівано, але закономірно — недавно в дитсадку вони вчили віршик: «Все на світі можна вибирати, сину. Вибрати не можна тільки Батьківщину». І пам’ять одразу підказала малому, може, ще й не до кінця збагнені ним, але прості слова: «вибирати не можна Батьківщину». — Дідуню, дідуню, — затараторив він, — а що таке Батьківщина?

«От хитре, — усміхнувся про себе дід Пилип. — Скільки вже разів пояснював, а воно знову своєї. Це щоб збити мене з пантелику».

— Дім наш, соколику…

 — І вулиця теж, — уточнив Костик.

 — І літаки, — це вже Василько сам на своє запитання відповідає.

— Літаки й чужі бувають, — уточнює Костик.

— Знаю, знаю. Із зірками — то наші. Вони пікірують, а тоді джух у небо і бабах у «хенкеля». А той — вжик у болото. А дим із води шквар-чші-ші!

— Ні-ні, наш вжіу-вжіу-вжіу! Трах-тах-тах! А їхній чвирк.

Піднялася така стрілянина, що й забулося, з чого почалася розмова. А дід і радий, бо довелося би потверджувати, що Батьківщину, як батька та матір, не можна міняти. А як же тоді з Миколою? Так і ходитиме все життя в дядьках? Негоже то, негоже. Хлопець хороший, дарма що вітчим. З дітьми справедливий. І як його все зв’язати? Нехай Валерій простить. Бо не зрада це батька. Хіба можна зрадити те, що не існує? А може, й зрада? Я от не одружувався вдруге. Хоч міг би, та… таки ж не міг. А Ольга послухалась мене, старого, — без мужчини хлопців не виховаєш. А як воно в неї на душі зараз? Мовчить. Тільки схудла, серцем заніміла. Не