Лариса Юріївна Копань - Пульсари

— нелинь, а зазирнеш усередину — трухлятина, що живого місця не видно. Та ось хоча б і з оцим ультиматумом… Як же його й не підписать документа людині, з якою все-таки стільки пропрацювали разом? Але ж гидко, що тебе за барки беруть: «Дай, і без усяких!» — Ти не ображайся, Тихоне, що розмовляю з тобою, мов із студентом. Все-таки я старший за тебе удвічі.

— Ви мені як батько, — у Тихона зблиснули сльози.

— Ну перестань… Знаєш, що я тобі порадив би на прощання: їдь кудись на Далекий Схід, там тебе не знають, почни життя заново. В тебе добрі організаторські здібності, завоюєш авторитет, завідуватимеш кафедрою і вершитимеш великі справи. Ну чого тобі товктися в нашому перенаселеному кандидатами наук краї, де ти вже так перед людьми… Одне слово, вертайся з-за кордону і гайда все починати спочатку.

— Спасибі,  — Тихін дістав хусточку, — Ви мені повірили, і я виправдаю… — Потиснув деканову руку.

Сльози душили так, що мусив зайти до туалету. Сльози сорому, ганьби і… зла проти тих, хто принизив його, змусив кланятися. Подумати тільки! Декан «Любительську» жував над його характеристикою і пропонував Примор’я. Нехай своїх дітей туди посилає! Там крута океанська хвиля і помідори завбільшки з гарбуз. Дожився, Тихоне, що трояндочки Олежику носив! А батько он по всьому місту найкращі ліки розшукує для цього тирана. Ох, давно Тихін так не плакав, хіба що в дитинстві, коли карали його за якусь провину. Перед Яремакою він, відомий спеціаліст з фізичних наук, балансував на канаті, улещував. А той, мов тупоголовий бик, тільки мукав, неспроможний збагнути наукової ідеї, коли вона хоч трішечки відхиляється від традиційних уявлень. До чого ж слабку підготовку дає технологічний інститут! І вони ще мене умовляють не їхати! Хочуть, щоб дурнем був, таким собі бичком мекав тут усе життя? Смерди. Плебеї. Я повернуся з Європи з дипломами й славою, будете роти на мене роззявляти, як селюки на перший паровоз…

Тихін спустив воду, заспокоївся. Набравшись сил та рішучості, попрямував пломбувати зуби.

БАТЬКІВ КАШКЕТ ПРИМІРЯЮТЬ ЗМАЛКУ

Як донедавна співчувальники уболівали за Ольгу, так тепер дружно заздрили їй. Бо й, скажіть на ласку, чи не дивно, щоб на двох малих діток прийшов молодий, здоровий хлопець? Що йому, дівчат мало? Чи, може, ущербний і на своїх нащадків не сподівається? Для Ольжиних сусідів прихід Миколи в її сім’ю був рівнозначний народженню Христа з тією лише різницею, що з появою Ісуса пов’язується літочислення багатьох народів, а з появою Ольжиного приймака — події лише одного мікрорайону.

Микола не глухий, та особливо не треба було й дослухатися, аби почути кидане йому вслід: «Блаженний пішов. От тобі й нещасна та скромна». — «Еге ж він молодший за неї?» — «Та вона його на роботі обкрутила. Начальниця. Ні страму, ні стиду в людей». — «Про який страм кажете, коли двоє сиріт на шиї висять? От де його очі були?»

У великих будинках, де дня не минає без подій, гідних цілодобового обговорення на лавочці, що перед під’їздом, чи на присмерковій нараді всюдисущих господинь, коли вони догукуються своїх шибеників на вечерю, навіть найбільші сенсації забуваються швидко, бо їх немилосердно витісняють події сьогоднішні, найсвіжіші. «Ви чули, в п’ятдесят третій, кажуть, собака здох. Чумка». Другого дня чутка ще тривожніша: жек намовив пожежників, і вони з самого ранку баграми стягують рами з балконів тих господарів, котрі наважилися самоправно засклитися. Це вже не чумка. Де тепер мішок з картоплею поставиш? І кому воно заважає, що я засклив свій балкон, — не на трасу ж він виходить?

І так щодня — подія за подією. Та в цій веремії Ольжине заміжжя все ж стало подією епохальною. Важко сказати чому, але воно із зацікавленням і пристрастю, доброзичливо чи заздрісно, співчутливо чи єхидно обговорювалося майже всіма мешканцями під’їзду, й аж так, що стало визначальним фактором: «Це було ще до того, як Ольга приймака привела» або: «Та я ж пам’ятаю, вже в Ольги приймак був, як нам труби міняли». І хай би Микола був тугуватий на вухо, все одно колись та почув би, як на різних нотах вібрує образливе слово «приймак». А Микола мав добрий слух. Микола був молодий… І гордий. Взагалі-то він розважливий. А от же боляче стьобонуло випадково почуте слово. Хоч і переконував себе, що дослухатися до міщанських балачок — недостойне заняття. Яке значення має — дружина прийшла до нього чи він до неї? Забобони. Та й кому яке діло до його сімейних справ? Немовби відмахнувся од нікчемних роздебендів. А ввечері, коли Ольга стелила ліжка, затримав погляд на голубому вензелі, яким позначена була вся її білизна. А таки кладеш, брате, голову на чужу подушку з не зрозумілим тобі вензелем. Це не «їхня» подушка, а «її», Ольжина. Тут все її — і речі, і діти. Лише він чужий, сторонній. Сказано ж — приймак. Холодне, як вужачок, слово ворухнулося в грудях, і стало гидко якось — чи від цього слова, чи від того, що допустився думок, які межували із зрадою, бо несли відчуження.

Скоріш інстинктивно, аніж з розмислу Микола уникнув вечірньої розмови, що для них з Ольгою стала ритуальною, — у ці парламентські хвилини вирішувалися і сімейні, й виробничі проблеми. Зараз Микола вийшов до дитячої кімнати утихомирити синів. Виявляється, Костик упіймав «дуже відполірованого» жука і тепер лякав ним Василька. Попутно хлопці виясняли на чому працює мотор у вертольоті, і авторитетне Миколине слово поклало край суперечці. Мазун Василько, проказавши «на добраніч», по-дитячому безпосередньо обняв Миколу і чмокнув у щоку. Тепле, довірливе тільце притислося до Миколи, і ніжність, бентежна й лоскітлива, сколихнула його. Погладив Костикові чубчик, поправив ковдру на Василькові. А що відчувають справжні батьки в такі хвилини? Микола пригадує материну розповідь про його власне народження, слова про те, що батько був «геть сказився на радощах, дізнавшись, що син уродився». Радість батьківства — це,