Лариса Юріївна Копань - Пульсари

«Шановні читачі! Роботи такі-то надруковані П. Яремакою під псевдонімом Т. Пильнюк». Слово честі, так і планував, та Олежик втрутився. Ну чого ти головою крутиш? Думаєш, брешу? Ти ж хороший чоловік, не можеш мене підозрювати. То лише негідники в кожному бачать свого двійника. Сходи до декана. Уявляєш, як він рота роззявить од здивування, що саме ти прийшов, що не маєш на мене серця за так званий плагіат.

Тихонові аж у грудях залоскотало, коли уявив таку картину. І посвітлішала лабораторна кімната, де ведуть вони з Петром розмову, і м’яким видався звичайний стілець, блискучий від багаторічного старанного служіння науці.

— Хочеш, я тебе возвеличу? — раптом великодушно пропонує Тихін. — Візьму у співавтори. Тільки тобі кажу, бо ти — порядна людина, а що сидів у тюрмі — не важить, через бабу свою, це ж ясно. Зоя гарна жінка, але про що тобі з нею говорити? Ні-ні. Не мотай головою, як бик. У нас чоловіча розмова. Зоя — вірна дружина. Я жартома пробував підкотитись, коли ти перевиховувався, такого одкоша дістав! «Шановний Тихоне Руслановичу, — сказала, — я чекатиму Петра, хай хоч що з ним трапиться. А з вами… будемо друзями, не більше». Уявляєш? Та це ж золото — не жінка. Та коли навіть з нею не знаходиш відради — тут не тільки літак з курсу зіб’єш, тут місяць пополам перекусиш. Моя аптекарка теж іншим подобається. А мені… Ну, одружуся з нею, а далі що? Ні, краще вже бурлакувати. Так от, про відкриття. Чи знаєш ти, Петре, що японці з супутників читають наші думки? Поки оце ми з тобою теревенимо… Е ні, брешу. Ми ж у приміщенні. А якби під чистим небом, то прочитали б.

— Безглуздя якесь, — буркнув Яремака, — хіба їм робити нічого?

«Ото почалася б веремія, — всміхнувся собі,  — якби й справді люди навчилися думки одне одного читати!»

— Не віриш? Ну, як хочеш. Сучасна електроніка дозволяє вибірково стежити за директором заводу, скажімо. Електроніка і голографія.

— Безглуздя, — повторив Яремака.

— Поговоримо, коли ази голографії збагнеш. Я вже здогадався, як вони це роблять. І сам дещо… Як дозрієш, у співавтори візьму. — Тихін відчув, як усе-таки мулько йому сидіти на твердому допотопному стільці і як задушно в цій тісній та захаращеній лабораторній кімнаті. — Забалакалися ми з тобою. А Олежика рятувати треба. І що найсмішніше в цій історії — Олежик, який плював на твій графіт, тепер у грудях його носитиме. Та якщо він дізнається про це, в нього заворот кишок почнеться! Ну, біжу! То не забудь про моє прохання. Коли підеш?

— М…м…

— Ну, чого розмекався? Звільнишся — і топай. А не підеш, я й сам у декана видеру — я про нього знаю таке… Не забувай, що його заступником був. Я тепер злий. Виперли мене з кафедри і радієте… Ну, бувай.

* * *

А через два дні Тихін сидів перед шоколадного кольору дзеркальним столом декана. Олександр Борисович жував ковбасу і підписував папери. Коли озивався телефон, він кидав кусень у відкриту стінну шафку і хапав трубку. Переговоривши, знову брався до їжі.

— Не можу я йти проти совісті. Не можу. — Олександр Борисович відкусив шмат ковбаси і, стуливши для пристойності губи, почав повільно пережовувати. Від цього добродушне обличчя його видовжилося, злегка побагровіло й стало схоже на кормовий кавун. Очі мирно, з цікавістю розглядали Тихона, котрий зігнувся на стільці, склавши човником — долоня до долоні — руки, наче хотів вловити крихти, що, можливо, випадуть з деканових уст. — Мене тут посаджено, щоб я боровся і захищав. Мені вірять. То чому ж я маю підписувати фільчину грамоту?

— Я їду своїм коштом. Можу й без характеристики, можу будь-яку показати, коли хтось поцікавиться. Але ж соромно інститутові, що виховав науковця, який «не має авторитету», а саме так ви хочете написати. — Тихін розправив плечі, поклав ногу на ногу — він утверджувався у своїй правоті,  — Чужі мене поважають, запрошують. А ви? Це вже схоже на адміністративне переслідування, на помсту за те, що критикував вас, що мислю інакше, ніж ви…

— Ну що ти хочеш? — Олександр Борисович з жалем вкинув у шафку недогризений апетитний шматочок і причинив дверцята. — Катайся на здоров’я за свої чи батькові без характеристики. Я думав, потрібна рекомендація для людей, котрі тебе прийматимуть. А раз тебе там знають, бери відпустку чи звільняйся з роботи і налаштовуй валізу.

— Та зрозумійте, — Тихін пустив у хід резерви, — що я хочу піти в інший інститут, досить мені у вас за пасинка бути. А хто мене візьме з такою рекомендацією? І невже так важко замість «не користується» авторитетом написати «користується увагою співробітників»? Хіба це не відповідає істині? Мені ви й справді стільки уваги приділили, що скаржитись не випадає,  — на трьох зборах чистили, про вчену раду вже не кажу…

Декана шматують сумніви: Тихін давно всім у печінках сидить і своїм єзуїтством, демагогією та підлістю завдав стільки шкоди факультетові, що не гріх і помріяти про його видворення. Тому фраза «хочу піти в інший інститут» прозвучала деканові святковою увертюрою. Але плата, якої одразу зажадав Тихін (а без торгівлі та комбінацій то був би вже не Тихін), видалася Олександрові Борисовичу безсовісно високою.

— Ну, добре, — вагаючись, каже декан. — Ти даєш мені чесне слово, що не повернешся до нас, якщо підпишу?

— Даю.

— Ні, — відмахується Олександр Борисович від такої легкості,  — ти поклянися, що не матимеш претензій до технологічного інституту.

— Ну що ви ламаєте комедію? — нетерпеливиться Тихін.

— Ех, шановний, — зітхає декан, згадуючи, скільки разів уже обводив його Тихін круг пальця. Аж не віриться, що нарешті здихається отакого крутія. І що воно за людина? Зверху глянеш