Лариса Юріївна Копань - Пульсари

Отож усе зводилося до того, що Тихін не має морального права допомагати колишнім колегам у їхній напруженій, спішній і надзвичайно відповідальній роботі. Не обминув він і вчорашньої розмови із Швидким.

Не уточнюючи причин візиту (провідував хворого!), розповів Петрові, як учитель гладив його по щоці, прокоментувавши це таким чином:

— Лащиться, бо помирати неохота. Хоче, щоб батько вилікував. Мене ж ненавидить люто. Бо й, голублячи, дивився, мов крокодил чи удав. У нас із ним біологічна несумісність, — Тихін забивав цвяха міцніше, по саму шляпку, — йому неприємно буде носити в грудях виготовлений мною протез. І почне знову пекти та наривати. На тебе тінь, на батька хмара. Так що викручуйтеся самі.

Петро не знав, як позбутися баляндрасника. На Тихонову допомогу вони не сподівалися, тут аби він хоч не заважав.

А Тихонові треба виговоритися — адже власні міркування, спостереження, винахід, вдало сформульована думка — то наче місячний камінь, дорогоцінний алмаз, яким хочеться володіти безроздільно, та ще дужче хочеться, щоб цією дорогоцінністю хтось помилувався… Хоч який комунікабельний і всюдусущий був раніше Тихін Русланович, однак друзів у нього останнім часом поменшало, а як точно сказати, то й зовсім не стало. І те, що з ним контактував підло обікрадений Петро, збуджувало Тихона, спонукало до відвертості, справжньої чи показної, аж до хворобливого хизування.

— Певен, що зробите Олежикові міцну горлянку, — насмішкувато продовжував Тихін. — Кричатиме на вас, що й стіни дрижатимуть. — І без видимого переходу, але за внутрішньою логікою своїх міркувань додав: — Не вважай мене, Петре, негідником. Якби ним був, то відверто не говорив би, а таку паранджу із красивих слів зіткав, що ти на мене молився б, як на Сікстинську мадонну. Що тобі привезти з-за кордону? Шкода, що в тебе дітей немає,  — це така радість. Я не вірив, поки сам не став батьком. Беріг нове звання, нікому не відкривався, поки Іванова не розбрехала. Тепер мій старий вимагає, щоб одружувався з Любавою. А що я її, силуватиму?

Тихін уже пояснив батькові, що Любава й не господиня, і нікудишня мати, і просто нецікава людина. Сформульовані в тій нелегкій і неприємній розмові виправдовування тепер повторювалися легко й видавалися доконечною істиною. А й справді, як можна одружуватися з людиною, коли в ній немає нічого такого… привабливого, скажімо. Дивишся на неї, мов на білий екран перед сеансом. Нудьга така, що свої очі проковтнути хочеться! І про що з нею говорити, коли вона геть не цікавиться Тихоновою науковою темою? Де вже темою, коли вона про фізику взагалі має дуже приблизне уявлення. Та, зрештою, вона просто не хоче виходити заміж за Тихона, запевняючи, що й сама дасть синові раду.

— Ми зовсім не підходимо одне одному, — каже щасливий батько Петрові і, може, сам у цю хвилину остаточно переконується в справедливості свого твердження. — Мені б твою Зойку… — І жартівливо додає: — Може, подаруєш, Петре?

Петро не сприймає жарту.

— Ти хоч за кордоном отак не плещи. Подумають, що ми всі на тебе схожі…

— А що тут такого? — дивується Тихін. — У нас чоловіча розмова. Повинен же я комусь жалі свої виплакати. Я, знаєш, теж не залізний. Невдача за невдачею. Ти закинув би слівце деканові — нехай характеристику достойну підпише.

— А до чого тут я?

— Ти ж ручкався з ним, коли в місцевкомі головував. Він тебе й досі поважає. От дивина, — силувано усміхається Тихін, — я ніде не сидів (ти мені пробач, у нас чоловіча розмова), я ніде не сидів, а начальство до мене ставиться, немов до скаженого пса. Це за листи в партком та народний контроль. Усім тоді перепало, бо комісії розворушили багато всякої всячини. Звичайно, кому такий працівник до шмиги? А я вирішив — боротися! Усіх їх — на чисту воду! Знаєш, як я недавно декана підчепив? — Тихонові приємно згадати той випадок, що підтвердив його досконале знання людської психології.

А було це так: йшлося на вченій раді, здається, уже вчетверте, про обрання Тихона на наступний строк роботи. Належало прочитати його особову справу, так протокол вимагає. Декан же, збуджено потираючи руки, оголосив: «Ну, розповідати про Тихона Руслановича я не буду — ви всі його добре знаєте», — і єхидно посміхнувся при цьому.

«Отут ми тебе й спіймаємо», — вирішив Тихін, а декан тим часом продовжував: «Читати папери, думаю, теж немає потреби, якщо ніхто з членів ради не наполягає». Дідам не хочеться засиджуватись — вони й не наполягають. Починається таємне голосування.

— Я мовчу, — розповідає далі Тихін, — чекаю результату. Наперед знаю, що провалять. На душі муторно, ніби гусені наковтався. Десь за півгодини декан оголошує: «Колеги! Дев’ятнадцятеро проголосували «проти» обрання Тихона Руслановича на наступний строк роботи, один — «за». Я йду додому. Пишу заяву в народний контроль про порушення порядку розгляду справ. Завваж, не скаржуся, що мене затискають чи ображають якоюсь несправедливістю, просто сигналю дро порушення процедурних правил. Комісія підтверджує факт. Деканові догана. Мені відстрочка на рік, бо згідно з інструкцією переголосування проводиться через рік. Я вмирав зо сміху, почувши, що деканові надавали по шиї. Й правильно зробили — взявся керувати, мусиш знати всі правила й дотримувати їх.

Та хоч би про що розповідав Тихін, він не забував делікатно нагадати Петрові своє прохання:

— Так що сходи до нього й попроси — хай нормальну характеристику мені підпише.

Набурмосена Петрова парсуна сколихнула в Тихона зачаєний сумнів щодо товаришевої доброзичливості. «Він ще сердиться за статті», — подумав Тихін, і вже розмова сама собою звертає на слизьку стежку, якій би краще було порости бур’яном забуття, щоб не доводилося оце вимережувати…

— Я ж для тебе старався, — запевняє Тихін Петра. — Коли б вони вийшли з друку, а ти — з тюрми, я б написав у журнал: