Влад Наслунга - Вітер часу

– Добре зробила. Ходімо додому, там поговоримо.

Володимир Іванович був на роботі. Іван залишив Іру на кухні варити каву, а сам вийшов на балкон і зателефонував дідові:

– Діду, тут до мене дівчина приїхала з Лондона, ти не проти, якщо вона поживе в моїй кімнаті?

– Аби не в моїй, – відповів дід, відчувалось, що він посміхається, – я вже надто старий для дівчат.

– Дякую, діду. Вона тобі сподобається.

– Добре, добре. Побачимось увечері, – закінчив розмову Володимир Іванович.

Іван увійшов у кухню, кава вже була готова.

– Ну, розповідай, як справи, які плани, – звернувся він до Іри.

– Справи, як завжди, добрі. Планів не маю, приїхала подивитись, а далі буде видно. А твої які плани?

– По-перше пропоную оселитись в моїй кімнаті, місця вистачить.

– А ти де?

– Я з тобою, якщо ти не проти, – він подивився на Іру і побачив, що вона зраділа і ніби заспокоїлась.

– Я не проти, якщо ти тут не одружився.

– Я б, може, одружився, але ж ти заміжня.

– Вже майже не заміжня. Не могла спати з чоловіком після тебе. Таке відчуття, що я тебе зраджую. Якщо не ти, то нікого і не треба.

Іван підвівся, підійшов до Іри і вдячно поцілував її у лоба, як дитину:

– Я теж по тобі скучив.

– Виходить я не дарма приїхала. Так які ж твої плани?

– Я вже закінчив тут свою роботу, збирався їхати до Вроцлава. Я ж в аспірантурі, треба захищати дисертацію.

– А мені що, повертатись до Лондона?

– Поїхали до Вроцлава, я якось домовлюсь. Поживеш зі мною в гуртожитку, у мене там кімната. Можна було б орендувати квартиру, хоч гостинку, але, думаю, грошей не вистачить.

– Ну що ж, я згодна. Влаштуюсь на роботу, у мене британський паспорт, я жителька ЄС.

– А що ти вмієш робити?

– В Лондоні закінчила медичний коледж, диплом зі мною. Також можу англійську викладати.

– Ого, то ми ще розбагатіємо? – засміявся Іван. – А як ти дізналася номер мого телефону? – спитав він Іру, яка мила горнятка після кави.

– Який ти чудний! Ти ж мені сам дав. А Мар’я мені сказала – їдь, не будь дурною, ти йому дуже сподобалась.

– Це вірно, молодець Мар’яна, – він обняв Іру і відчув, що вона якось обм’якнула в його обіймах.

Тут він швиденько потягнув її в свою кімнату.

– Треба було б, мабуть, у душ, та нема сил чекати, – промурмотіла Іра.

І вони впали на ліжко. Провалялись майже до вечора. Іван подивився на годинник і скочив, надягаючи штани.

– Іди скоріше до ванної, зараз дід прийде.

Іра пішла, потім з’явилась умита, свіжа і переодяглась у спортивний костюм.

Дід відкрив вхідні двері своїм ключем.

– О, яка гарненька, – посміхнувся він, побачивши Іру. – Мабуть я дарма відмовився пустити її в свою кімнату.

Іра теж засміялась, і вони розцілувалися з дідом. Іван зітхнув з полегшенням. Він знав, що дід не буде проти, але хто ж його знає, стосунки могли і не скластися.

Вони повечеряли, і дід, щоб не заважати, пішов у свою кімнату дивитись телевізор. Наступного дня він не пішов на роботу, а за сніданком сказав Ірі, що пише «мемуари», точніше – невідомо що, і хотів би, щоб вона почитала і сказала йому свою думку, бо вона, якоюсь мірою, людина стороння і брехати йому не буде. Іра відразу погодилась, і дід приніс рукопис:

– Не знаю, мабуть, важко буде читати.

– Давайте, Володимире Івановичу, я наберу текст на комп’ютері, а потім почитаю.

– Та це ж важка робота, – сказав дід, – мабуть, даремно я тебе навантажив читанням, у вас з Іваном є, що без того робити.

– Нічого, на усе часу вистачить, – Іра полізла в свою валізку за ноутбуком, який виявився легким і невеликим, кольору слонової кості.

– Яка дівчина, такий і ноутбук, – дід був помітно задоволений, віддаючи рукопис. – А я далі буду писати, це ще не усе.

За декілька днів Володимир Іванович зателефонував синові, сказав, що до Івана приїхала дівчина, дуже симпатична, приємна у спілкуванні і допомагає йому, набираючи на комп’ютері «мемуари». Сергій Володимирович був зайнятий на конференції, йому було не до того. Повідомив тільки дружину, а та дуже зраділа, сказала, що треба запросити Івана з дівчиною в суботу, коли Андрій Володимирович буде вдома. Чоловік її неуважно погодився, і вона зателефонувала синові.

– Гаразд, прийдемо, якщо Іра погодиться, – відповів він, – вона побоюється, раптом вам не сподобається.

В суботу, близько обіду, батьки чекали Івана і Іру. Щоб їм сподобатись, Іра одягнулась скромно і навіть губи не пофарбувала. Вона помила голову і збиралась заплести косу, але Іван сказав, що це вже занадто. По дорозі купили букет квітів, Іра хотіла які-небудь українські, але таких не було, тепер усі квіти з Нідерландів або з Франції.