Влад Наслунга - Вітер часу

– Оточення таке, посткомуністичне.

– Але ж зі мною розмовляєш українською.

– Дід і онук мають розмовляти однією мовою. Ти мені нагадав, хто такі Гошівські. Треба було б на їх честь розмовляти українською.

– Так Гошівські і тут є, і в Польщі. Там вони польською розмовляють. Ти знаєш, я заздрю полякам, що у них в країні розмовляють своєю мовою. Якось чудно було після України, усі розмовляють польською, російської не чути. Але ж ми мало відрізняємося від поляків.

– І від росіян теж. Але менталітет у нас свій, не польський і не російський.

– Слава Україні! – промовив Іван.

– Героям слава! – відповів дід, і вони обидва засміялись.

– Ти відпочинь з дороги, – запропонував Володимир Іванович.

– Та ні, я не втомився. Поїду до батьків, вже шоста година. А ввечері, може, повернуся.

– Зателефонуй, щоб я знав, – попросив дід.

Коли Іван дістався квартири батьків, на вулиці було вже темно. Мати і батько були вдома. Усі зраділи зустрічі, Іван дав мамі англійський сувенір у вигляді Біг Бену, батькові – пляшку шотландського віскі, а також подарунки обом від Мар’яни.

– Рассказывай скорее, как там Артурчик, говорит ли что-нибудь?

– Хлопчик гарний, хитро дивиться, усе розуміє, але мовчить, як партизан, – сказав Іван.

– Может он болен? – затурбувалась мати.

– Я так не вважаю, дитина розумна, ще заговорить.

Батько мовчки слухав.

– Не збираються до нас? – нарешті спитав він.

– Щось не видно, у них справ багато. Там теж життя не просте по-своєму.

– Розкажи, чим ти там займався, що зробив? – попросив батько.

Іван розповів про свої пошуки матеріалів, про життя на «дачі» в Девоні.

– А як тут у вас?

– Довго розповідати, – ухилився батько, – сам побачиш. Мені здається, що усе розвалюється, може це реформи такі. Замовлень нема, тому і грошей обмаль.

– Зараз усюди криза.

– Але ж не така, – заперечив батько. – Читаю в Інтернеті, що у нас найбільша в Європі корупція, що ми мало не найбідніші, що найменше друкуємо і читаємо. Як це сталося, що ми до 1991 року були першими у багатьох царинах, а тепер стали останніми?

– Мабуть нам це подобається, – пошуткував Іван.

– Як це подобається? Я бачу, що багато невдоволених.

– Британія, як ти знаєш, не остання країна в Європі. А там увесь час якісь події – то авіадиспетчери страйкують, то газовики, то сталевари. А якщо поліція допустить якесь свавілля, то майже увесь народ піднімається – автобуси палять, поліцейські дільниці громлять. Народ бореться за свої права, а у нас тихо.

– І слава Богу, – сказала мати, яка до цього мовчки слухала. – Лучше мирным путем, пойдем на выборы и проголосуем за тех, кто нам нравится.

– Ну-ну, – заперечив батько, – ми вже голосували. Усі ніби проти, а потім обираємо таких самих.

– Виходить, ще не приперло, – сказав Іван. – Це ж як паровий котел. Усе тихо, але внутрішній тиск зростає. Потім як грохне!

– Сынок, не говори так! Резня нам не нужна, это ж не восемнадцатый век!

– А ми хіба зараз не за феодалізму живемо? Не дивись, що двадцять перше століття, деякі народи ще знаходяться у кам’яній добі. В Росії тільки починався капіталізм, коли відбувся Жовтневий переворот. А тепер ми назад повернулись.

– Не тільки ми повернулися в минуле, – сказав батько, – деякі країни Східної Європи теж, але ж, бачиш, вони вже в Євросоюзі. Якщо наша країна залишиться на узбіччі, то караван піде вперед, ми вже його не доженемо.

Усі замовкли.

– Хорошо, что хоть Марьяна устроила свою жизнь, – нарешті сказала мати.

Іван кивнув. Він не хотів засмучувати її своїми розповідями.

– Що збираєшся робити в Києві? Довго тут будеш? – поцікавився батько.

– Може з місяць, хочу записати усе, що знайшов про Юзефа Шумлянського. Потім поїду до Вроцлава, треба закінчувати дисертацію.

Іван вже міркував, чи не час йому їхати до Вроцлава, коли одного дня задзвонив мобільний телефон і він почув голос Ірини. Іван вирішив, що вона телефонує з Лондона, але Іра сказала, що тільки що прилетіла до Києва.

– Що ж ти не попередила? – засмутився Іван. – Я б тебе зустрів в аеропорті.

– Нічого, я сама доїду, тут таксі багато.

– То їдь відразу до мене, підемо куди-небудь, тобі ж треба поїсти.

– Дякую, в літаку нагодували. Скажи, будь ласка, твою адресу.

За півгодини Іра приїхала, Іван чекав її перед під’їздом. Він трохи забув, як вона виглядає, та і не бував з нею на вулиці, а тут побачив і зрадів, що вона така гарна, струнка і приваблива. Він узяв її валізку у водія, поставив на асфальт. Вони з Ірою обійнялись і поцілувались.

– Ти радий мене бачити? – спитала вона.

– Дуже, ніяк не сподівався, що ти приїдеш.

– А я скучила, дай, думаю, побачу тебе в Києві.