Влад Наслунга - Вітер часу

Ввечері старий Новий рік відсвяткували формально, усім вже набридло пити, але треба було доїсти те, що залишилось від дня народження Єгора. Ну скільки можна? Два Різдва, Новий рік і ще день народження! Кум не приїхав, Ліду поклали спати на канапі у їдальні. Завтра рано вставати, Іванові їхати в аеропорт Гатвік. Він збирався поїхати на метро, прокинувся о п'ятій, бо їхати досить довго, але піднявся Толік і повіз його на Вікторію. Саша, Єгор, Ліда і Артурчик спали, заспана сестра вийшла в коридор проводити, обійняла і поцілувала, Іван побачив сльози на її очах.

За півгодини доїхали до Вікторії, бо було ще рано. Відразу увійшов у потяг, квиток можна купити у вагоні, хоч і трохи дорожче. Потяг помчав серед задвірків і пакгаузів, які облямовували заглибину залізниці.

Приїхав прямо в термінал, на станцію під першим поверхом. Іван швидко пройшов перевірку, вийшов на другий поверх, де були дьюті-фрі і зали чекання. Купив якісь сувеніри для родичів, а батькові – велику пляшку шотландського віскі.

Нарешті об’явили посадку, з вузького коридору він увійшов безпосередньо в літак, де його привітали українською усміхнені бортпровідниці. Він відразу відчув себе удома, усі думки про Англію зникли, залишилась тільки одна думка – про Іру. Він хотів знову зустрітись з нею.

В аеропорті Києва Іван досить швидко отримав свій багаж і вийшов у зал для прибулих. Тут було повно народу, чоловіків, які пропонували таксі за небувалими цінами. Іван пішов до автобусу «Політ» і доїхав до станції метро «Харківська». Перебуваючи за кордоном, він вже забув київські порядки, його дратувало, що усі штовхаються, мовчки лізуть уперед. Тут не було англійської чемності, коли люди намагаються не доторкнутись один одного, на всякий прикрий випадок кажуть «соррі», тобто вибачаються. Поруч зі станцією метро був ринок, повсюдно валялося сміття, порожні пластикові пляшки, крутилися бездомні собаки. Підходили і відправлялись маршрутки, яких в Європі ніде немає, з них чувся російський шансон. Іван опустився в метро, тут було чисто, хоча стіни так увішані рекламою, що він ледве знайшов покажчик станції, щоб дізнатись, у який бік йому їхати. Він хотів зателефонувати дідові, що зараз приїде до нього, але мобільний телефон в метро не працював.

З пересадкою на метро, а потім автобусом Іван дістався Березняків. Він побачив, що Дніпро не вкрився кригою, сніг лежав у палісадниках і дворах, де тінь, а на дахах будинків і на дорозі його не було. Івана вразила кількість машин на вулицях, особливо дорогих іномарок, яких він майже не бачив у Польщі. «Яка багата наша країна, – подумав він, – шкода тільки, що гроші йдуть не туди, куди треба».

Щоб не турбувати діда, Іван відімкнув двері в квартиру своїм ключем, але Володимир Іванович почув і вийшов у коридор. Він зрадів приїзду онука, вони обнялись.

– Ти ще підріс, – сказав він Іванові.

– Це тобі здалося, – відповів онук, – я вже давно не росту.

– Іди, мийся з дороги, а потім поїмо. Я ще не обідав, чекав тебе.

Іван відніс до своєї кімнати валізу і пластиковий пакет з віскі, яке він купив батькові. Коли він вийшов після душу, дід вже чекав його на кухні. На столі стяв обід.

– Треба було б випити за твій приїзд, я купив тобі пива. А сам я вип’ю ліки.

– Як твоє здоров’я? – спитав Іван. – Не покращилось?

– Та хіба воно покращиться у моєму віці? Ось хочу вже піти з роботи, усе одно зарплату майже не платять. Ходжу туди два дні на тиждень і дивлюсь на таких самих дідів, як я сам.

– А зможеш удома сидіти? Тобі ж компанія потрібна, а я за місяць знову поїду у Вроцлав.

– Ти зателефонуй матері, хай знає, що ти приїхав, – порадив дід.

Іван набрав номер домашнього телефону.

– Мама, привіт, я вже приїхав. Трохи відпочину і ввечері буду у вас. Все, цілую.

– Ну, тепер розповідай, як ти, – попросив дід. – Як там Мар’я, Саша, як Артур?

Іван випив келих пива і почав розповідати, але досить стисло, не удаючись в деталі.

– Як Новий рік відсвяткували? Їздили куди-небудь?

Іван згадав Іру, але вирішив не розповідати дідові про неї. Хто знає, що з цього вийде? У нього вже почала зріти думка, що треба було б побачитися з нею десь на нейтральній території, скоріше за усе у Вроцлаві або у Кракові, можна у Варшаві, щоб пожити з нею хоч два тижні. Може тоді вони щось вирішать. Тому він відповів дідові, що гуляв разом з родиною сестри, а після їздив з Сашиними хлопцями на «паті».

– А ми тут трохи посиділи, вас згадували, – сказав дід. – Що ж ти робив увесь час в Англії?

– Був в Девоні, на «дачі». Потім шукав матеріали про Юзефа Шумлянського, легіонера, в Лондоні.

– Знайшов що-небудь?

– Не дуже багато. Не знаю, де ще шукати. В Польщі шукав, тут теж. Мабуть, напишу, що вже відомо, потім побачимо.

– Я теж узявся писати «мемуари», – сказав Володимир Іванович. – Про роботу в Середній Азії.

– Якою мовою пишеш?

– Українською, хоча у нас навряд чи цікаво читати про те життя, а в ті часи в Азії ми розмовляли російською.

– Тут теж російською розмовляєш.