Влад Наслунга - Вітер часу

Стояв початок березня, місцями ще лежав сніг.

– Незабаром з’являться проліски, – сказав Іван.

Іра кивнула. Їй було усе цікавим, вона озиралась на усі боки, радіючи майже весняному сонцю.

У дворі Іван поглянув на батьківські вікна, побачив мати, яка помахала їм рукою. Вона зустріла їх на порозі, як тільки зупинився ліфт. Іра вручила їй квіти, жінки розцілувались. З кабінету вийшов Андрій Володимирович, мати примусила його одягнутись як на свято, він ледве відкараскався від краватки. Батько обняв Івана, потім поцілував руку Ірі, вона зніяковіла, обняла Андрія Володимировича і притиснулась щокою до його щоки. Усією юрбою пішли до світлиці, де вже чекав накритий стіл.

– Як справи? – звернувся Андрій Володимирович до сина, сідаючи на канапу.

– Нормально. Свою роботу тут я вже закінчив, наступного тижня їду до Вроцлава.

– А ви долго здесь будете? – подивилась мати на Іру.

– Вона їде зі мною, – відповів замість неї Іван.

– Це добре, – зауважив батько. – Нарешті у тебе буде справжня жінка, та ще й така гарна.

– Извините меня, – звернулась мати до Іри, як завжди російською, – как-то неудобно говорить «вы», можно я буду с вами на «ты», называйте меня Маргарита Ивановна, или Марго, я еще не такая уж старая.

Іра засміялась.

– Хоть вы действительно молоды, я буду называть вас Маргаритою Ивановною, а я просто Ира.

– Ира, помоги мне, пожалуйста, – попросила Марго, і вони пішли до кухні.

– Хочеш одружитися? – спитав батько.

– Вона ще не розлучилась з чоловіком, він в Англії, – відповів Іван. – Житимемо разом, я її кохаю, вона мене теж.

– Ну, що ж, хай вам щастить, – сказав батько. – Гроші потрібні? Тепер вас двоє.

– Дякую, поки що ні. Іра збирається влаштуватись на роботу у Вроцлаві, вона ж піддана Її Величності.

– А що робитиме?

– Не знаю, вона медсестра за фахом, закінчила медичний коледж. Може і викладати англійську.

– Добре. А діда чому не взяли до нас?

– Не схотів. Каже, що він не п’є і не їсть те, що ви. Крім того йому ліки треба приймати за розкладом. Каже, що прийде восьмого березня, щоб привітати маму. А твої як справи?

– Важко сказати. Ідуть собі. Я тепер не завідувач відділом.

– Чому? Ти ж п'ятнадцять років був завідувачем.

– Часи змінились, разом з ними обставини, навіть, люди. Тепер я не відповідаю обставинам.

– Може і ти поїдеш з нами? У Вроцлаві в університеті такі, як ти, потрібні.

– Я не знаю польської.

– Це не обов’язково, будеш викладати англійською, там майже усі студенти її знають.

– Поки що тут є справи.

– Ну, дивись. Якщо буде потрібно, скажеш.

Увійшли Марго і Іра, було видно, що вони задоволені одна одною. Андрій Володимирович дістав із шафи чарки, потім пляшку грузинського коньяку. Почав розливати собі, дружині і Ірі. Він знав, що Іван не п’є міцних напоїв.

– Вибачте, я теж не п’ю, – відмовилась Іра.

Іван з подивом подивився на неї. Він пам’ятав, що на Новий рік вона пила і коньяк, і горілку. Іра вгадала, що подумав Іван.

– Раніше пила, – просто сказала вона, – а тепер, коли ми разом, не п’ю, щоб не виглядати погано: Іван не п’є, а дівчина його вживає.

– А мы выпьем, – повідомила Марго, – мы уже старые, нам немножко можно. К тому же у нас праздник, вы пришли в гости.

– Добре, – вирішив Іван, – давай, Іро, по одній вип’ємо, треба ж підтримати батьків.

– Отак і втягують батьки дітей до пияцтва, – пошуткував Андрій Володимирович, наливаючи Іванові і Ірі.

Випили, бесіда пожвавішала. Батьки почали розпитувати Іру про її батьків, про те, де вона вчилась. Іван, прислуховуючись, включив телевізор, щоб почути новини. Передавали, що правляча партія збирається просунути закон про двомовність.

– Чув, батьку? – спитав Іван. – А ви тут увесь час думали, як зробити, щоб було більше книжок та газет українською.

– До цього, на жаль, не дійшло, люди в Києві мало купують українські книжки. На цілий Петрівський книжковий ринок тільки чотири кіоски, де продають сучасну українську літературу. Зате вдалося на російські фільми поставити титри українською.

– А для чого вони? Хіба хто російської не знає? Краще б російською зробили титри на українські фільми, бо росіяни, кажуть, української не розуміють.

– Українських фільмів нема, тільки російські.

– Ось тобі британській досвід. У Валії, яку у нас називають на російський лад Уельсом, теж усі розмовляли англійською, валійську знали хіба що декілька сотень людей. Але ж, згідно Європейській хартії, змушені були відновлювати валійську мову, почали викладати в школах як предмет, зробили спочатку один валійський телевізійний канал, тепер їх вже декілька. Робили свої фільми і передачі, а титри – англійською, бо англійці валійської не розуміють. А англійські фільми йдуть на англійських каналах, без титрів, і так усі розуміють. Щоб люди вивчали валійську, розмовляли нею, службовцям доплачують до зарплатні, чому б не вивчати? Тепер вже більшість валійців знають валійську мову. І