Влад Наслунга - Вітер часу

– Але ж там це зверху робилося, – заперечив Андрій Володимирович, – а у нас, навпаки, зверху насаджують російську.

– Якщо народ хоче, щоб Україна залишилась українською, а не російською, треба діяти знизу. Ну, хто нам забороняє розмовляти тільки українською? Читати тільки українські книжки і газети, не купувати російські? Видавничий бізнес відразу перебудується, почне видавати те, що купують. Принципово не дивитись іноземні фільми, якщо вони не дубльовані українською. А росіян не треба примушувати вчити українську або розмовляти нею. У них є своя чудова література, ментально близькі їм фільми. Хай розвиваються у своєму середовищі. Мені ж ніхто не наказує в Англії розмовляти англійською або в Польщі польською. Я сам це змушений робити, як, наприклад, в Росії я розмовляю російською. А якщо наш народ не хоче своєї мови, то тут нічого не вдієш. І та купка патріотів з жовтоблакитними прапорами, що стоять біля міністерства культури або адміністрації президента, нічого не зробить.

Так вони розмовляли до сьомої години, поки не стемніло. Діти пішли, а Марго спитала чоловіка:

– Ну, как тебе Ира?

– Нібито нічого, наша людина. В усякому разі стосунки у неї з Іваном добрі.

– Мне она понравилась. Но ведь была замужем почти два года, а детей почему то нет.

– В Англії дітей рано не заводять, влаштуватися спочатку треба.

– Ну, дай Бог, – сказала Марго, – так хочется, чтобы все было хорошо.

Вона прибрала зі столу, а Андрій Володимирович надягнув фартух і пішов мити посуд. Потім сів на канапу поруч з дружиною, і вони почали дивитись кіно по телевізору.

Пролунав дзвінок телефону, Андрій Володимирович узяв слухавку.

– Ми вже вдома, – почув він голос Іри, – дуже дякую за обід, за зустріч, за те, що ви такі милі.

– І тобі дякуємо, що прийшла до нас. Ось Маргарита Іванівна вчепилась у слухавку, щось хоче сказати.

– Спасибо, что позвонила. Как там дед?

– Все в порядке, вам привет, – відповіла російською Іра спеціально для Марго.

Весна набирала сили. Іван тепер частіше гуляв з Ірою вулицями Києва, тротуари яких були заповнені автомобілями. Вони протискувалися між стінами будинків і капотами іномарок, зверху, з дахів, на них капала вода: танув останній сніг. Тротуари були розбиті, плитка просіла під вагою іномарок.

– Ти бачила таке в Лондоні? – спитав Іван.

– Ні, там же багато підземних гаражів.

– Тут теж є, але машини не ставлять, бо дорого, гроші жаліють.

– Значить поліція дозволяє, – сказала Іра. – Тільки чомусь брудно стало на вулицях, біля станцій метро захаращено ларьками.

– Киян стало удвічі більше, усі сюди їдуть, бо роботи нема в містах і містечках. Раніше військова промисловість давала роботу, а тепер війни, слава Богові, не очікується. А ті, що приїжджають, мають інший менталітет, містечковий.

– Мені здається, що просто погано прибирають.

– І це теж, – відповів Іван. – Але ж бачиш, які хмарочоси набудували, точкові будинки називаються, де є вільне місце, там і будують.

– Мені подобається, тільки не усюди вони до місця. Для чого збудували поруч з Миколаївським костелом? Зовсім його задавили, а як шляхетно він виглядав! Добре, що хоч Андріївський узвіз зберегли.

– Почекай, ще забудують. Він чужий для зайд з грошима. Вони бачать тільки старі будинки і неоковирну булижну мостову, яка «ганьбить» Київ. Вони не мають того почуття, яке ми маємо, коли крокуємо цією мостовою, якою ще за часів Володимира і княгині Ольги возили крам візантійські купці на Старокиївську гору, де височіли княжі палаци. На схилах гір Уздихальниці і Хоревиці сиділи дружинники князя, вони хапали усе, що падало з возів, бо мито брали з воза, тому і вантажили побільше. Чула таку поговірку – що з воза упало, те пропало? Вона звідси пішла.

– Усі б, як ти, відчували себе нащадками славних дідів – русичів, що боронили Київ від печенігів, половців, татар. Нащадками козаків, вчених Києво – Могилянської академії, православної шляхти, нарешті. Тоді б не треба було боятись, що біля Софії збудують черговий модерн, або пивний павільйон поблизу Маріїнського палацу.

На оглядовій площадці, де арка Дружби народів, Іра довго дивилась на Поділ.

– Церков стало багато, бані позолочені блищать, красиво, – сказала вона. – Згори і нові великі будинки не такі вже й великі. Тільки корабликів щось немає, порожній Дніпро. Я пам’ятаю, як була тут дівчиною, – судна так і снували на Дніпрі, теплоходи, баржі, прогулянкові катери.

– Вже з’являються знову, хоч і мало. Дорого тепер коштує прогулянка. Та і холодно зараз, сезон ще не відкрито.

Вони готувалися до від’їзду, Іван вже замовив два квитки на потяг «Київ – Вроцлав». Іра пішла по магазинах, купити собі якісь жіночі речі, Івана з собою не взяла. Він сидів удома з дідом, який вже закінчував свої «мемуари».

– Діду, я б хотів одружитися з Ірою. Як ти вважаєш, вона буде доброю дружиною?

– Хіба я знаю? Не узнаєш, поки не одружишся. Треба тільки розуміти, що ми з жінками різні істоти, так природою заведено. Жінка слабша фізично, тому їй треба було пристосуватись до жорстокого світу, яким він колись був. Я вважаю, що жінці дозволено брехати, хитрувати, плакати, коли їй треба. А ми, чоловіки, сильніші, нам плакати неможна, ми матюкаємось і б’ємося, там де жінка плаче. І брехати та хитрувати у