Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

Це урна! Слово «урна» вибухає в його голові.

Всередині урни піднялася від його руху хмарка білого попелу.

Раптом здалека, з кінця коридору лунає високий старечий трохи назальний голос. Художник закручує покришку і ставить урну на те саме місце, де вона стояла.

Бідний доктор Ліворно! — кричить голос вже звіддаля.

Художник розпізнає білу постать, проте обличчя йому не видно, на відстані то просто білий овал. Біле в постаті — то може бути лікарський халат, там щось немов зблискує, можливо, оправа окулярів. Коли художник опускає погляд на урну, а тоді знову підіймає очі, з’яви вже не видно.

Зате відразу він чує той самий голос за спиною, голос присвистує на кожному слові, в ньому якийсь надмір звуку «с», з рота шипить і сичить. Художникові мурашки пробігають по спині. Він бачить старшого чоловіка, не в медичному, а в білому купальному халаті, що надимається над його чималим черевцем, на ногах в нього білі м’які пантофлі. Зросту радше невисокого, в лиці — щось козлине. Мироточиво зітхнувши, він заговорює до художника, великодушно і солодкаво-ядучо посміхається, при цьому показує на урну:

Ах, добрий доктор Ліворно! В ньому прокинувся сентимент до днів колишніх. Усім тут навішував якусь недоладну історію, якої ніхто не хотів слухати. Щось про верблюдів і черепки. Він явно нудьгував у цьому місці, от невдячний. Одночасно він, як видавалося, був перевтомлений роботою. На жаль, ми застали його за живописом, він взявся малювати в якомусь з нижніх коридорів, розумієте, оцього тут справді ніяк не можна допустити! Він просто взяв і переступив через заповідь, вирішивши взятися за старе. І, Ви знаєте: він малював тільки роздягнених жінок, які порозлягалися на диванах. Паскудство! Ми його попередили, та коли він не виявив розуміння, ми змушені були його ліквідувати. Ви мене розумієте, мсьє Сутінхаїме?

Свистячий ядучий присадкуватий козел у білому купальному халаті нахиляється і уміхнено гладить білу урну. Від нього несе характерним різким запахом, сумішшю полину і сечі.

Так-так, ліквідувати. Ах, яка легенька ця купка попелу. І такий милий чоловік. З Вами, звісно, такого не трапиться, Вас же вилікували. Бідний доктор Ліворно! Його зрадило насвистування. Ми просто музики терпіти не можемо, якщо вона не тутешня, а свист — тим паче. Тільки не треба мені починати говорити про Баха! Просто Ліворно був необережний. Ми тут цінуємо спокій, делікатну гармонію кладовища, медитативну тишу гір. Дітей тут теж виявилося забагато, такі юні, а вже мали якісь свої бажання. Довелося їх звідси усунути.

Ви взагалі хто? — збентежено видушує з себе художник.

До Ваших послуг — доктор Орман.

І свистячий козел іде собі геть, весело накульгуючи і підстрибуючи у своєму цілком не замицьканому білому купальному халаті, оповитий хмариною солодкої отрути. Художник здивовано дивиться йому вслід. Він обережно підіймає урну з прахом Ліворно, заносить її до своєї палати, ставить на деякій віддалі від ліжка і довго й задумливо роздивляється.

Невдовзі після цього, під час однієї з наступних вилазок художник Хаїм Сутін знову підходить до вікна, за яким раніше бачив той нечуваний снігопад, а тепер змушений спостерігати жахливу сцену. Зовсім голого чоловіка люто б’ють безликі вартові, на них чорні кашкети, очей не видно, вони розганяються і б’ють його носаками чобіт у живіт, поки чоловік не починає харкати кров’ю на непокаляно білі кам’яні плити. Після цього вони товчуть його по голові дивними палицями, яких художник ще ніколи не бачив. Чоловік, з якого так знущаються, підіймає зненацька запухлі очі до вікна, за яким стоїть художник. Художник не стримує крику, впізнавши чоловіка: то його брат Ґершен. Тієї самої миті з кузова машини, що стоїть поруч, виштовхують жінку. Вона кидається до залитого кров’ю чоловіка. Господи, невже то Тамара, дружина Ґершена? Їй здається, що вона зможе зупинити побої, але от і на неї сипляться удари нагайками, садисти зривають з її худого тіла одяг і волочать за вантажівку. Художник докладно бачить все, що з нею там відбувається, немов дивиться крізь чорну машину.

Він гатить обома руками в товсте скло вікна, вікно не відчиняється, він кричить, але шиби звуконепроникні, так що жоден звук назовні не долинає. Він раптом згадує одну зустріч в приймальному покої когось з лікарів, може, Ґоссе, до якого він їздив під час однієї зі своїх таємних поїздок до Парижа, щоб отримати нові ліки від виразки. Один з пацієнтів, що саме були в почекальні, заговорив до нього доволі по-панібратськи. Він впізнав художника. Раптом у приймальному покої вони опинилися наодинці.

І той пошепки розповів, що там відбулося. В липні 1941 року його брата Ґершена, Тамару та їхню доньку вбили в Березіно айнзатцгрупи. Художник тремтів усім тілом і хотів дізнатися деталі, проте дивний незнайомий пацієнт нічого більше не знав або ж стверджував, що не знає, не знав, чи вдалося уникнути бійні його батькам та іншим братам і сестрам. Де Сара і Соломон, Янкель, Ертль, Нагума та всі інші? Та вони були надто малі, щоб їх помітили у великих подіях світового масштабу. Можна було дізнатися, що після затяжних (важких) бомбувань, війська вермахту увійшли 28 червня 1941 року до Мінська, 25 липня було створено райхскомісаріат «Остланд», рівно о 12 годині дня. Смерть поспішно ділить Остланд, цю східну країну, на великі шматки, а в генеральному окрузі «Біла Русь» є поселення Сміловичі. Де Сара і Соломон, Янкель, Ертль, Нагума та всі інші? Айнзатцгрупи Б невідступні й ненаситні, до кінця 1941 року стирають з лиця землі безліч сіл і штетлів.

Чоловік у приймальній пошепки розповідає художникові Хаїму Сутінові про мінське ґетто, про концентраційні табори Дрозди і Тучинка, а ще про Малий Тростянець, про страшну різанину на