Ральф Дутлі - Остання подорож Сутіна

Несміливо він береться двома пальцями розділяти полотна і зазирати на сюжети. Його охоплює невимовний шок. Цього просто не може бути! Йому здається, що він збожеволів, коли він розпізнає свої картини, однак не ті, які купили Ґійом, Барнз чи Кастені, ні, поза всяким сумнівом перед ним — саме ті картини, які він власноручно зруйнував упродовж свого життя, розпоров, охоплений люттю невдоволення, спалив у непогамовній жадобі стерти їх з лиця землі. А тут, тут їх хтось ретельно зібрав, виглядає, що всі вони тут. Він розпізнає навіть ті роботи, які останніми палив у Шампіньї перед виїздом у клініку в Шиноні, спалив їх у чаді каміна з поганою тягою у маленькому домику біля входу до парку Ґран, край дороги, що веде в Пуан.

Тільки як, як це стало можливим, що вони всі опинилися тут, хто, хто той ідіот, що позбирав всі жертви його руйнівного шалу? Хіба з попелу і клаптів полотна можна зліпити знову цілість? Він не вірив у воскресіння, тож і в воскресіння своїх картин не вірив. Їм, як і людям, не можна сподіватися на прихід Месії. Чи, може, картини, як і люди, мають мигдальну кісточку, яка робить їх незнищенними? Тут їх акуратно поскладали — повний реєстр його руйнівних злочинів.

Усі ті жертвопринесення днів, проведених у Сере, все збереглося, нічого не пропало! Усе те, що підбирали за його спиною Зборовський та його водій Данероль, усе те, що віртуозно-хірургічно реставрував Жак, а він ще раз підступом і хитрістю виривав у них — усе це було тут! Нічого не пропало, нічогісінько. Збереглося — для Судного дня? Він повільно іде повз свої картини, пригадує собі непогамовний гнів, який мав стати для картин фатальним. Кого могли зацікавити ці відходи, це сміття, для кого вони становили якусь вартість, коли він сам давно відмовився від них? Хто викрав їх і зберіг, щоб він знову віднайшов їх тут? Що то були за небесні злодії, звихнуті на збереженні, незнищенності?

Він щораз менше розуміє, що це за біле місце таке, де йому обіцяли, що вилікують і справді вилікували, де йому подарували звільнення від болю, але якнайсуворіше заборонили малювати, та водночас, саме тут зібрали і зберегли картини, які він прирік свого часу на знищення.

Він чекає від себе, що зараз спалахне, вибухне непогамовним гнівом і розлючено побіжить шукати доктора Бога, щоб обуритися цим. Та, на своє здивування, він залишається абсолютно спокійним. Вони що, давали йому седативні лікарські засоби? Зрештою, у цих коридорних лабіринтах бога в білому йому і так не знайти, після розмови про особливий сік крові він більше не появлявся. Не підходив більше до його ліжка з тією своєю вдаваною зацікавленістю, притаманною всім лікарям, або з роздутим від гордості за казкове зцілення огруддям. Просто не приходив більше.

Художник розгублено виходить і спускається сходами на нижні поверхи, випадково відчиняє там двері до котельні, завмирає, вражений кількістю товстих і тонких труб, вслухається в приглушену музику труб, вдихає солодкавий запах пилу. Трубами повільно перекочуються на всі боки звуки, вони то пришвидшуються, то знову заспокоюються, у трубах шумить і свистить, тріщить і постукує, тоді знову на якусь мить тихне. Раптом щось вищить, художник здригається, немов впійманий на гарячому.

Він заблукав у підземних білих джунглях опалювальних труб. З відсутнім виглядом відкриває білі пристінні шафи, яких тут дуже багато. Вони всі порожні, аж врешті він відчиняє ще одну і здригається. Сюди насипали сміття з різким запахом, око художника помічає спочатку металеві тони і покручені форми, а тоді врешті розпізнає те, не впізнати чого не може. Перед ним тюбики з фарбами, видушені, покручені, зім’яті нетерплячою долонею, тут заліплені фарбою пензлі й лопатки, понищені полотна. Величезний смітник, якого незнати хто неуважно випорожнив у простору шафу. Він не може зрозуміти, яке почуття огортає його: радість чи біль, спочатку він не відчуває нічого, крім цього ватяного сомнамбулічного подиву.

І все ж він береться, як автомат, виймати все те малярське викинене на смітник причандалля предмет за предметом з шафи — виймає то все, немов скарби з затонулого корабля, що пролежав ржавіючи на дні моря десятки років і до якого зазирали тільки дурні риби, скати, сірі підводні істоти. Він розкладає позаліплювані фарбами пензлі, металеві тюбики фарб із вм’ятинами посередині й кольоровими наліпками, обдерті підрамники, понищені, надірвані, діряві прямокутники полотна. Він розкладає все це добро на підлозі котельні, і складається враження, що все те сміття просто лежало там і чекало, поки він прийде і наведе лад. Безглузда збірка в цій в’язниці, у цьому райському куточку, де малювати заборонено, де живопис — не більше, ніж оце старе приладдя, не більше, ніж сміття, відібране в когось, перенесене сюди, хоча насправді воно валялося десь, поширюючи різкий запах розчинника на злежаній вогкій повсті та на полотні з характерним затхлим духом.

В одній з труб щось гучно клацає, і художник опритомнює, поспіхом пакує акуратно посортований малювальний непотріб назад до шафи, швидко встає, озирається. Нікого. Точно нікого? Йому вчувається чиясь присутність у цьому приміщенні, але він вдає, ніби саме вирішив повільно і безтурботно покинути котельну. Опинившись на сходах, він пришвидшує кроки, підіймається догори, заходить у свій, правильний коридор, мозок безпомильно зафіксував віддаль до дверей, тож він за мить опиниться у своєму сніжно-білому ліжкові.

От тільки що це за білий горщик стоїть на підлозі перед дверима його палати? Спочатку він думає, що це нічний горщик, проте наблизившись, бачить, що ця біла посудина стоїть на тонкій підставці. Біля верхніх країв можна помітити вузьку лінію, мабуть то покришка. Він здивовано підіймає предмет, що стоїть рівно перед його дверима, з підлоги і повільно відкручує кришку.