Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

ошпарили. Ніби вісімнадцятилітня дівка, стрибнула із гатикошаркою через металеву огорожу, а далі так полетіла дворами, що й кулею би не наздогнав. Коза ж Танкістка, побачивши, як шалено стартувала господиня, не стала дочікуватись від міліціонера ліпшої долі: блискавично проскочила через центральну площу і кинулась, на превеликий подив, не за Фіскарошкою, а у бік ріки Латориці, де хутко зникла у прибережних верболозах.

Дід Соломон теж дав обітницю не оббивати мукачівських панських порогів після того, як ледь не влип, як казала баба, у квасний мед із своїм Срібним хрестом.

Срібного хреста із залізним ликом його величності імператора Франца Йовжки посередині дід удостоївся ще за Першої світової, коли під час переправи через ріку Збруч врятував життя молодому австрійському полковнику. А полковник виявився бароном та ще й самим племінником імператорської родини. За той подвиг тоді ще молодого гусара Михайла Слов’янина, а згодом мого діда Соломона, було не тільки нагороджено Срібним хрестом за відвагу, але й призначено пожиттєву іменну імператорську пенсію. Як не виявиться для наших теперішніх панів-урядників дивним, але отримував дід Соломон ту пенсію і після розвалу небожки Австро-Угорської імперії, і за Чехословаччини татічка Масарика, і за Угорщини вуйка Міклоша Гортія… Але тільки-но прийшли совєти, грошики одразу плакали… Соломон чекав місяць, два, три, а далі за мудрою порадою місцевого нотаря дався до славного вароша Мукачева шукати правди до якогось пенсійного начальника.

Зустрів нашого імператорського пенсіонера військовий відставник. Вельми енергійний, худющий і весь прокурений начальник здався Соломонові пікницею у гімнастерці з папіросою в зубах. Видно, пан начальник був у армії політруком, бо взявся випитувати діда про політичні настрої у селі.

— Ну, дєд, і как вам новая власть?

— Што вам, красний пане, уповісти… До нас на Закарпаття, яка би власть не приходила, то лем і робила, што крала, брехала і карала… Но, а ми, закарпатці, притворялися, што нич не бачимо, всьому, што говорить влада, твердо віримо і дуже повинуємося… А самі держали дулю в кармані, то і вижили… бо інакше би нас давно вже посікли, як капусту…

— Но… а советськая власть… она што — хуже?!

— Упаси, Божіньку, совєтська вдасть — вона нічим не гірша! — замахав перелякано руками дід.

Видно, начальник «не в’їхав» у відповідь Соломона, бо вдоволено посміхнувся і перейшов на справи мирські — повів бесіду про врожай.

— А-а-а, нівроку, — затяг смачно Соломон, — врожаїв сього року вродилося, як циганських дітей… особенно яблука рясні!

— І сколько ви їх соберьотє… єтіх яблок? — поцікавився начальник.

— Фрасову каріку збереме! — махнув дід.

— А почему?

— А потому, што доки дійде до збирання, наша челядь всьо покраде! — гордо проінформував дід.

— Но, а местная власть, куда власть смотріть? — ледь не вдавився зі злості папіросою начальник.

Тут Соломон, будучи людиною вельми довірливою і душевною, знову втратив пильність і щиро сказав:

— Уповім вам, пане, таке, — дід ледь не заліз у вухо уряднику і пошепки мовив. — Коли говорять про сю власть, то нараз чоловіка починає гута бити, што як тяжко без кулемета жити…

Начальник од несподіванки зайшовся таким кашлем, що дід налякався: чи не вдавиться чоловік на його голову?

— Ти… ти… што імеєш… ввіду… какіє пулємйоти?.. — викашлював грізно, синіючи, урядник.

Тут Соломон зрозумів: знову ляпнув щось не по дяці москалеві. І в потилицю йому хтось дихнув паскудним холодом. В такі хвилини у флегматичного Соломона, подібно до мене, починала пробуджуватися у жилах кров, тіло горіти, а голова фунгувати, як самогонний апарат.

— Ану… ану… какіє пулємйоти? — давився начальник.

— Та я й кажу, — щиро притис руки до грудей Соломон, — што ми вшиткі так любимо нашу власть, што готові її защищати із кулеметами… коли треба буде… Лем, на жаль, не маєме тих фрасових кулеметів, — запевнив Соломон.

Тут Соломон помітив, що папіроса в роті Пікниці сердито фиркнула, і начальник якось втратив одразу інтерес і до сільської політики, і до врожаїв, і до самого діда…

— І што конкретно привело вас ко мне?! — запитав уже різко.

Соломон, не лукавлячи, щиро розповів, як він врятував у водах Збруча пораненого барона-полковника і як цісарський уряд йому віддячив. При цьому так само, не кривлячи душею, не забув подякувати чехословацькому президентові татічку Масарикові і угорському регенту Гортію, які не забували за Соломона і продовжували платити красну пензію, коли Закарпаття входило то до Чеськословенська, то до Мадярська…

— Дєд, сукін ти син! — пихканула папіросним димом в обличчя Соломону напівзакопчена Пікниця. — Тєбя совєтская власть освободіла от фашізма, а ти всьо єщо жалєєшь за крохамі із імператорського стола… Ведь, ведь ето все відят! — начальник почав показувати на стільці довкола себе, кличучи їх за свідків. — Ведь!.. Ведь!.. Это же все відят, што после освобожденія Закарпаття доблесной совєтской армієй ми стали здесь жіть во сто раз лучше!

— Та я, панику, за вас дуже радуюся, што ви стали жити тутки у сто раз ліпше, айбо ми з бабою намного гірше. Знаєте, уповім вам по секрету, — дід з ненавистю подивився на стільці, які щойно кликав у свідки начальник, ніби ті могли розтрубіти по світу Соломонову таємницю… — Так уповім вам по секрету, що ми з бабою деколи економиме