Дмитро Михайлович Кешеля - Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя

Бабі їхати в Мукачево, а тим більше являтися у безпеку, теж, як у нас казали, не дуже яло. Після того, як Фіскарошка п’ятнадцять діб з мітлою вилизувала міські вулиці за інцидент із начальником міліції, у неї до Мукачева з’явилася велика неприязнь.

Я на власні очі бачив: щоранку, вийшовши із хати, баба із Небесі першим ділом кланялася і хрестилася у бік Ватікану і Балкан, вірніше, католицькому і православному храму, і неодмінно грозила кулаком у бік Мукачева. А тут до всього трапилася ще одна політична придибенція.

…Наприкінці зими, аби заробити якусь копійчину, Фіскарошка потягла на базар повну кошарку горіхів. І як на біду, за бабою прив’язалася її вірна цімборка коза Танкістка. І що тільки не чинила стара, аби відбити від себе кляту скотину, рогата подруга невмолимо слідувала за газдинею. Так обидвоє і просиділи на базарі — Фіскарошка за столом, а Танкістка, наче сторожова собака, біля кошарки із товаром.

На щастя, спродались швидко і вигідно. По дорозі Фіскарошка вирішила зайти у крамницю за хлібом й оселедцями, по нашому — герінгами. Такий магазин якраз і трапився біля площі Леніна, де велично знімався пам’ятник вождеві світової жеброти. Аби не мати зайвого клопоту, Фіскарошка прив’язала козу до дерева неподалік пам’ятника і зайшла у крамницю. Тим часом нашій Танкістці допекла нагальна природна потреба. Проте, будучи скотиною політично й ідейно не свідомою, коза не мучила себе сумлінням: наклала купу кізяків прямо під постамент дорогому вождю.

А коли баба вийшла із пакунками, Танкістку за роги вже тримав міліціонер і, чортихаючись, щосили тягнув її від пам’ятника на тротуар.

— Сесе ваша коза, нийно? — запитав суворо міліціонер на місцевому діалекті.

І вже од думки про свояка бабі нараз полегшало — як-не-як, рідна челядина, ачей не буде збиткуватися…

— Тать такоє, якби моє… доста близька… родина наша, — мовила догідливо баба.

— А на якого фраса ви козу водите по городу? — грізно запитав страж порядку. — Та ще й напаскудила під самі ноги Леніну?

— Йой, синку, перебач, — розвела безпорадно руки Фіскарошка. — Ми, знаєш, люди бідні… темні… Наша коза у високі школи не ходила і не впознає у лице великих людей. І што із неї возьмеш? Так само, як із тих потят, — баба показала на зграю голубів, що мирно воркували на плечах залізного Леніна.

— А при чому тутки голуби? — знервовано запитав міліціонер.

— Никай лем, як они обгадили голову товаріщу Леніну. Моя коза хоть під ноги, а они всю голову Ленінові обісрали, — резюмувала баба.

— Тать тото… як казати… — розгублено закліпав міліціонер, — то голуби… їм можна… бо вшиток світ знає, што голуби — то птиці миру!

— А што, моя коза проти миру?! — запитала рішуче Фіскарошка. — Ти її сам позвідай: ци хоче моя коза війни?

До бідного міліціонера почало доходити, що із цією пришелепкуватою бабою він забреде у такі хащі, що світла до скону віку не побачить, і почав діяти суворо.

— Ви мені, бабо, не плетіть дурниці, а приберіть за козою і платіть штраф, бо инак веду вас у темницю.

Почувши про буцигарню, Фіскарошка вмить прозріла: швидко знайшла шматок паперу і хутко прибрала з-під постаменту «дари» Танкістки. Далі схопила козу за ошийник і тут…

— А штраф? — нагадав суворо міліціонер. — Десять рублів із вас, нийно!

Аби в цю хвилину всі миролюбиві птиці, і антивоєнні кози справили нужду бабі на голові, їй, напевне, не стало б так зле і моторошно, як у ту мить, коли почула про десятку.

Саме стільки вона виторгувала за величезну гатикошарку горіхів і вже розіклала у мізках кожну копійку — куди і як витратити.

— Што… што… пане, ви кажете? — пробувала вчинитися глухою Фіскарошка.

— Ви, нийно, не робіть із мене дурнішого за себе, — суворо попередив міліціонер. — Зараз свисну на поміч, то ваша коза за айн момент трафить на бойню, а ви — у темницю.

Чергове нагадування про буцигарню знову освіжило голову Фіскарошці. Витягла із пазухи хустину, розв’язала, і з такою розпукою і болем відлічувала по карбованцю, наче із пальців по одному нігтю живцем відривала.

— Ти хоть, сину, уповіш, куди підуть мої жебрачі грошики? — запитала Фіскарошка, віддаючи тремтячою рукою останнього карбованця.

— Як куди? — запитав знічено страж порядку. — Ваші гроші, нийно, не бійтеся, задарма не пропадуть! Они підуть… от… скажем… на стройку шкіл… фабрик… заводів… больниць… кінотеатрів… Короче, нийно, не морочте голови мені: ваші гроші підуть на стройку… на будівництво нашого світлого будущого — комунізму.

Баба з удаваною радістю сплеснула руками і проникливо міліціонера запитала:

— Синку, а чи довго ще нам треба пам’ятники партєйним вождям обсирати, авби комунізм побудувати?!

Міліціонер ледь не вдавився власним язиком. Нижня щелепа у нього відвисла, а очі викотились на кінчик носа! Одерев’янілою рукою він спершу схопився за кобуру, а далі луснув себе по чолу, вихопив із нагрудної кишені міліцейський свисток і на весь центр Мукачева засюрчав — на поміч! Не встиг пролунати свисток, як бабі наче кип’ятком сідницю