Джонатан Скарітон - Infernale. Пекельний сеанс

серпантин дерев’яних сходів вів їх углиб твердої скелі. І доки вони все нижче й нижче спускалися вертикальним тунелем, звуки зовнішнього світу танули в безвісті. За деякий час сходи закінчилися, і горизонтальний зміїстий коридор повів їх далі у темряву. Йти можна було лиш в один бік. Єдиним звуком було відлуння їхніх кроків і крапання води. Гладкі заокруглені стіни тунелю було достатньо високі, щоб іти не пригинаючись.

Без жодного попередження тунель зробив різкий поворот, і на мить Вітмен подумав був, що вони потрапили в глухий кут. Але потім відчув, як щось куйовдить йому волосся — прохолодний вітерець із лівого боку. Макбрайд підняла ліхтарик. Ще один коридор зі сходами вів униз.

Нічого з донині чутого про це місце не підготувало Алекса Вітмена до такого видовища. Зіткнувшись зі зростанням торгівельної конкуренції з боку мальовничого і просторого Нового міста, у 1753 році місцева влада вирішила збудувати свій, надсучасний для тієї пори торгівельний центр у стилі короля Георга — Королівську біржу. Проблема полягала в тому, що вони збудували його понад іншими вуличками, серед яких був завулок Мері Кінґ. Ті вулички стали фундаментом для будівництва і зрештою перетворилися на герметичну часову капсулу.

Величезна підземна порожнеча відкрилася Вітмену практично незміненою. Крихкі стіни й маленькі будиночки тягнулися по краях цієї печери.

У повітрі навіть не пахло життям. Недолуга сітка вузеньких проходів зміїлася між занепалих жител. Наче стовпи пилу, здіймалися незліченні колони невиритої землі, підтримуючи високо над ними ґрунтове небо.

«Місто мертвих», — подумав він із сумішшю захоплення й жаху. Вони йшли далі, все глибше занурюючись у звивисті вулички.

Одного разу він перечепився об каміння і мусив схопитися за руку Макбрайд.

— Усе гаразд? — спитала вона, але Вітмен промовчав. Його тривога зростала.

Він дістав із кишені пляшечку кодеїнових пігулок і проковтнув одразу дві, чекаючи, доки холодний піт і тремтіння в руках минуть. Іншого шляху бути не могло. Він знайде підказки. Знайде свою доньку.

Вони були вже глибоко в тунелі, оточені з усіх боків тисячами тонн суцільного каменю, що підтримував звивистий лабіринт дерев’яного риштування. На взутті залишалися брудні розводи від води зі старих калюж. Трохи далі тунель поглинав звуки вовтузіння щурів, що гризли й дряпали каміння.

— Це тут, — сказала Макбрайд. Вітмен подивився вперед. Завулок Мері Кінґ. Прохід між будинками, якому не видно було кінця, під крутим нахилом вів у темряву. Права стіна рясніла входами до інших завулків. З іншого боку стіни прикрашали іржаві водостічні труби. Ознаки реставрації виднілися скрізь: тюки з цементом, риштування, відра й лопати. Прохід був достатньо широкий, щоби вмістити чотириколісний віз. Тьмяне світло огортало їх, але далі коридор поринав у темряву. З чорної порожнечі віяло вогкістю — тривожне відчуття, якщо опиняєшся глибоко під землею. Вітмен майже фізично відчував вагу ґрунту й каменю, що нависли у нього над головою.

— Ми просто під Кокберн-стрит, — сказала Макбрайд.

Нерівні вулички були вузькі й темні, вимощені хіба що утоптаною землею, а вздовж стін тягнулися незапалені крихітні олійні лампи. Вони зазирнули крізь вікно: кімната була під склепінчастою стелею, штукатурені стіни корінилися в земляній підлозі. Зі стелі звисали залізні гаки. На стінах висіли пилки.

Чарлі ледь стримав зойк.

— Не будь дитиною, — сказала Макбрайд. — Мабуть, крамниця м’ясника.

— Ти впевнена?

Вона похитала головою.

— Анрі казав, що коли чума спустошила місто, вони замурували завулок з усіма людьми всередині й підпалили його.

— Звучить надто зловісно, щоб бути правдою, — сказала Макбрайд.

Вітмен здригався від самого лише припущення, що тут могли спалити людей живцем. Хай там як, але перелякані жалісні крики колись пронизували це повітря, і жертви падали у зміїстих проходах від страшної чуми. Страхітливі фігури у пташиних масках, вдягнені у важкі шкіряні плащі з капюшонами, лікували виразки і нариви прикутих до ліжка дітей, доки їхні матері лежали поряд і їхня шкіра вкривалася чорними плямами. Тіла, уже здолані чумою, чекали, доки їх віднесуть «збирачі нечистот» — команда прибиральників. Чума паралізувала Единбург і забрала понад половину населення.

— Згідно з мапою Анрі ми маємо повернути праворуч… отут.

— Обережно, — застеріг Вітмен.

— То ми шукаємо… дзвони, я так розумію? Дзвони, що ніколи не б’ють, на жалобний плач яких… і що там далі за текстом.

— Звучить як ритуал. Якась церква чи місце поховання.

Вони увійшли до кімнати. Полиці, драбини і сходи. Блищало скло. Пил лежав горами. Крихкі поверхні стін частково були обклеєні шпалерами, на вбиральнях виднілися трьохсотрічні рослинні та інші мотиви, нанесені за допомогою трафарету. Збереглися астрагали на овальних вікнах, оточені пласкими багетами й увінчані відкосами або обробленим камінням. Передпокої прикрашали невелика кількість ліпнини й ґобеленів. Серед іншого були залишки камінів і вбудованих шафок. Дубові панелі геть згнили.

Чарлі провів пальцями по гіпсу.

— Оригінально. Красиво.

Макбрайд уважно придивилася до нього.

— Так. Зазвичай це виготовляли з людського попелу.

— От чорт!

— А це що за діра в підлозі? Нащо вона?

— Вгадай.

— От лайно.

Вона кивнула.

— Так, саме лайно.

— Він казав «позаду завулка Аллана», так? Це отам.

Вони підійшли до порога й зупинилися. Те, що колись було завулком Аллана, тепер перетворилося на руїни, поховані під заваленим будинком. Суцільні груди уламків, які з часом набули ґротескної багатокутної форми. Тяжкий, щільний, твердий базальт, затягнутий плівкою бруду. Суцільний. Непроникний. Невдача дивилася їм просто у вічі.

Вітмен поклав долоню на