Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

Піду вживу триста крапель ефірної валер’янки!.. — І, повернувши до Поплавського цілковито заплакане обличчя, докинув: — Ось вони, трамваї, які!

— Я перепрошую, це ви мені дали телеграму? — попитав Максиміліан Андрійович, натужно гадаючи, хто він за один, цей дивовижний плаксій.

— Він! — відповів Коров’єв і показав пальцем на кота.

Поплавський витріщився, думаючи, що не розчув.

— Ні, не можу, бракне сили, — сьорбаючи носом, вів далі Коров’єв, — як згадаю: колесо по нозі… Одне колесо пудів десять має ваги… Хруп!.. Піду ляжу в постіль, забудусь уві сні, — та й зник з передпокою.

Кіт же поворухнувся, зіскочив зі стільця, став на задні лапи, взявся в боки, розкрив писок і сказав:

— Ну, я дав телеграму. Далі що?

У Максиміліана Андрійовича відразу пішла обертом голова, руки й ноги віднялися, він випустив валізку і сів на стілець навпроти кота.

— Я, здається, людською мовою питаю, — суворо сказав кіт, — далі що?

Але Поплавський не дав жодної відповіді.

— Паспорт! — ревнув кіт і простяг пухку лапу.

Нічого не тямлячи і нічого не бачачи, окрім двох іскр, що горіли в котячих очах, Поплавський вихопив з кишені паспорт, як кинджал. Кіт підчепив зі столика біля дзеркала окуляри в товстій чорній оправі, насунув їх на морду, від чого став ще показнішим, і витяг з тремтливої руки Поплавського паспорт.

«От цікаво, знепритомнію я чи ні?..» — подумав Поплавський. Здалеку долинало хлипання Коров’єва, весь передпокій наповнився запахом ефіру, валер’янки та ще якоїсь нудотної гидоти.

— Яким відділком видано документ? — попитав кіт, вдивляючись у сторінку.

Відповіді не було.

— Чотириста дванадцятим, — сам до себе сказав кіт, водячи лапою по паспорту, якого він тримав догори низом, — так воно і є! Добре знаю цей відділок! Там усім без розбору видають паспорти! А я, приміром, не видав би такому, як ви! Ні за що не видав би! Глянув би тільки раз в обличчя і тут же відмовив би! — Кіт до того розсердився, що швиргонув паспорт об підлогу. — Ваша присутність на похороні відміняється, — продовжував кіт офіційним голосом, — завдайте собі труда від’їхати до місця мешкання. — І ревнув у двері: — Азазелло!

На його поклик у передпокій вибіг маленький, кульгавець, обтягнутий чорним трико, з ножем, засунутим за шкіряний пояс, рудий, з жовтим іклом, з більмом на лівому оці.

Поплавський відчув, що йому бракне повітря, підвівся зі стільця і позадкував, тримаючись за серце.

— Азазелло, випровадь! — наказав кіт і вийшов з передпокою.

— Поплавський, — тихо прогундосив той, що увійшов, — сподіваюсь, уже все зрозуміло?

Поплавський кивнув головою.

— Повертайся негайно у Київ, — вів далі Азазелло, — сиди там тихше води, нижче трави і про жодні квартири в Москві не мрій, ясно?

Цей малюк, що наганяв на Поплавського смертельний жах своїм іклом, ножем і кривим оком, сягав економістові лише до плеча, але діяв енергійно, вправно і організовано.

Насамперед він підняв паспорт і простягнув його Максиміліану Андрійовичу, а той узяв книжечку мертвою рукою. Потім названий Азазеллом однією рукою підняв валізку, другою розчахнув двері й, узявши під руку Берліозового дядечка, вивів його на майданчик сходів. Поплавський прихилився до стіни. Без будь-якого ключа Азазелло розкрив валізку, витяг з неї величезну засмажену курку без однієї ноги, загорнуту в просяклу жиром газету, і поклав її на майданчику. Потім витягнув два комплекти білизни, ремінь до гостріння бритви, якусь книжечку і футляр, і все це зіпхнув ногою в колодязь сходів, окрім курки. Туди ж полетіла і спорожніла валіза. Чутно було, як вона ляпнулася внизу, і за звуком можна було виснувати, що від неї відірвалася покришка.

Затим рудий розбійник ухопив за ногу курку і всією цією куркою навідліг, дужо й страшно так торохнув по шиї Поплавського, що тулуб курки відскочив, а нога лишилась у руках Азазелло. Все пішло шкереберть у домі Облонських, як слушно висловився славетний письменник Лев Толстой. Саме так і сказав би він за таких обставин. Так! Усе пішло шкереберть в очах Поплавському. Довга іскра проскочила в нього перед очима, потім змінилася якоюсь траурною змією, що погасила на мить травневий день, — і Поплавський полетів униз сходами, тримаючи в руках паспорт. Долетівши до повороту, він вибив на сусідньому майданчику шибку вікна і сів на сходинці. Повз нього проскакала безнога курка й упала в колодязь. Азазелло, що залишився нагорі, миттю обгриз курячу ногу, а кістку засунув у бічну кишеньку трико, повернувсь у квартиру і з грюкотом зачинився. В цей час знизу почали долинати обережні кроки людини, що йшла нагору.

Збігши ще на один марш нижче, Поплавський сів на дерев’яний тапчанчик на майданчику і перевів дух.

Якийсь малесенький чоловічок, у літах, з надзвичайно журним обличчям, у чесучевому старовинному костюмі й твердому солом’яному капелюсі, оперезаному зеленою стрічкою, йдучи угору сходами, зупинився коло Поплавського.

— Дозвольте вас запитати, громадянине, — сумно поцікавився чоловічок у чесучі, — де квартира номер п’ятдесят?

— Вище! — уривчасто відповів Поплавський.

— Велике спасибі вам, громадянине, — так само журно сказав чоловічок і подався далі нагору, а Поплавський підвівся і побіг униз.

Постає питання, чи ж не в міліцію поспішався Максиміліан Андрійович скаржитись на розбійників, які вчинили над ним дикий ґвалт серед білого дня? Ні, в жодному разі, про це можна казати з певністю. Прийти в міліцію і сказати, що ось, мовляв, кіт в окулярах читав мій паспорт, а потім чоловік у трико з ножем… ні, громадянство, Максиміліан Андрійович навсправжки був розумною людиною!

Він був уже внизу і коло самого виходу нагледів дверцята до якоїсь комірчини. Шибку в тих дверцятах було вибито. Поплавський заховав паспорт у кишеню, розглянувся, сподіваючись побачити скинуті речі. Але від них не лишилося й сліду. Поплавський і сам подивувався, наскільки це мало його засмутило. Його охопила інша цікава й спокуслива думка: перевірити на цьому чоловічкові ще раз кляту квартиру. І справді, раз він довідувався, де вона, то йшов до неї вперше. Отож він зараз попрямував прямісінько в лабети тій компанії, що засіла у квартирі № 50. Щось підказувало Поплавському, що чоловічок цей дуже скоро вийде з тієї квартири. Ні на який похорон ніякого небожа Максиміліан Андрійович, певно, вже не збирався, а до потяга на Київ часу було доста. Економіст озирнувся і шмигнув до комірчини.

У цей час далеко вгорі стукнули двері. «Це він увійшов…» — із завмиранням серця подумав Поплавський. У комірчині було прохолодно, тхнуло мишами і чобітьми. Максиміліан Андрійович умостився на якомусь дерев’яному обрубкові й вирішив чекати. Позиція була придобна, просто з комірчини було видно вихідні двері шостого парадного.

Проте чекати довелося