Михайло Опанасович Булгаков - Майстер і Маргарита

Максиміліан Андрійович вважався, і заслужено, одним з найрозумніших людей у Києві. Але і найрозумнішого чоловіка така телеграма здатна загнати в глухий кут. Раз людина телеграфує, що її зарізало, то цілком очевидно, що її зарізало не на смерть. Але до чого ж тоді похорон? Чи він дуже плохий і передчуває, що помре? Це ймовірно, але надзвичайно дивна ця достеменність — відки йому знати, що ховатимуть його в п’ятницю о третій годині? Дивовижна телеграма!

Проте розумні люди на те й розумні, щоб тямитися на заплутаних речах. Дуже просто. Сталася помилка, і депешу передали, перекрутивши. Слово «мене», без сумніву, потрапило сюди з іншої телеграми, замість слова «Берліоза», яке набуло вигляду «Берліоз» і опинилося в кінці телеграми. З таким виправленням зміст телеграми ставав ясним, але, безперечно, трагічним.

Коли стишився вибух горя, що вразив дружину Максиміліана Андрійовича, той негайно почав лагодитися в Москву.

Належить розкрити одну таємницю Максиміліана Андрійовича, Що й казати, йому було шкода жінчиного небожа, який загинув у розповні літ, Але, певно, як людина практична, він розумів, що якоїсь особливої потреби в його присутності на похороні немає. Та все ж таки Максиміліан Андрійович дуже квапився до Москви. В чому ж річ? В одному — у квартирі. Квартира в Москві! Це серйозно, Невідомо чому, але Київ був не до вподоби Максиміліанові Андрійовичу, і думка про переїзд до Москви так точила його останнім часом, що він навіть почав погано спати.

Його не тішили весняні повені на Дніпрі, коли, затоплюючи острови на низькому березі, вода зливалася з виднокругом. Його не тішив той незрівнянний ні з чим краєвид, що відкривався від підніжжя пам’ятника князю Володимирові, Його не звеселяли сонячні плями, які мерехтіли о провесні на цегляних хідниках Володимирської гірки, Нічого цього він не хотів, йому праглось одного — перебратися до Москви.

Оголошення в газетах про обмін квартири на Інститутській вулиці в Києві на менше помешкання в Москві не давали жодних наслідків. Охочі не зголошувалися, а якщо зрідка хто і заявлявся, то їхні пропозиції були недоброчесні.

Телеграма збурила Максиміліана Андрійовича. Це була нагода, пропустити яку був би гріх. Люди практичні знають, що такі моменти не повторюються.

Одним словом, незважаючи на будь-які труднощі, треба було зуміти успадкувати квартиру небожа на Садовій. Так, це було складно, неймовірно складно, але ці складнощі потрібно було за всяку ціну перебороти. Досвідчений Максиміліан Андрійович знав, що для цього першим і неодмінним кроком має бути таке: потрібно прописатись, бодай тимчасово, в трьох кімнатах покійного небожа.

У п’ятницю серед дня Максиміліан Андрійович увійшов у двері кімнати, де містилося управління будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві.

У вузенькій кімнаті, де на стіні висів старий плакат, що зображував у кількох малюнках способи оживлення потонулих у ріці, за дерев’яним столом самотою сидів середнього віку неголений чоловік з бентежними очима.

— Чи можу я бачити голову правління? — ґречно звідався економіст-планувальник, знімаючи капелюха і ставлячи свою валізу на вільний стілець.

Це, здавалося б, простісіньке запитання чомусь так стурбувало того сидня, що він навіть перемінився на виду. Косуючи в тривозі очима, він промимрив невиразно, що голови немає.

— Він у себе на квартирі? — спитав Поплавський. — У мене нагальна справа.

Сидень відповів знову-таки дуже невиразно. Але все ж можна було здогадатися, що голови на квартирі нема.

— А коли він буде?

Сидень нічого не відповів на це, а якось тоскно подивився у вікно.

«Ага!» — сказав сам до себе промітний Поплавський ї спитав про секретаря.

Дивний чоловік за столом навіть побуряковів від натуги і сказав нерозбірливо знову-таки, що секретаря також немає… коли він прийде, невідомо і… що секретар заслаб…

«Ага!» — сказав собі Поплавський. — Але ж хто-небудь є в правлінні?

— Я, — слабким голосом відгукнувся чоловік.

— Бачте, — ваговито заговорив Поплавський, — я єдиний спадкоємець покійного Берліоза, мого небожа, що загинув, як вам відомо, на Патріарших, і я маю обов’язком, згідно з законом, перебрати спадщину, що міститься в нашій квартирі номер п’ятдесят…

— Нічого я не знаю, товаришу, — тоскно перервав чоловік.

— Але, зважайте, — гучним голосом сказав Поплавський, — ви член правління і зобов’язані…

І цієї миті до кімнати зайшов якийсь громадянин. Побачивши приходня, сидень за столом зблід.

— Член правління П’ятнажко? — спитав приходень у сидня.

— Я, — ледве чутно відповів той.

Приходень щось пошептав сидню, і той, цілковито знічений, піднявся зі стільця, і через кілька секунд Поплавський залишився сам у порожній кімнаті правління.

«Ото халепа! І треба ж було, щоб їх відразу всіх…» — прикро думав Поплавський, перетинаючи асфальтовий двір і поспішаючи у квартиру № 50.

Тільки-но економіст-планувальник подзвонив, двері розчинилися, і Максиміліан Андрійович увійшов у напівтемний передпокій. Здивувала його дещо та притичина, що незрозуміло було, хто йому відчинив: у передпокої нікого не було, крім величезного чорного кота, який сидів на стільці.

Максиміліан Андрійович кахикнув, потупав ногами, і тоді двері кабінету розчинилися і до передпокою увійшов Коров’єв. Максиміліан Андрійович уклонився йому чемно, але з гідністю, і проказав:

— Моє прізвище Поплавський. Я доводжуся дядечком… Але не встиг він договорити, як Коров’єв вихопив з кишені брудну хусточку, уткнувсь у неї носом і заплакав.

— …покійному Берліозові…

— Як же, як же! — перервав Коров’єв, віднімаючи хустку7 від обличчя. — Тільки-но глипнув на вас, здогадався, що це ви! — Тут він затрясся від сліз і почав вигукувати: — Горе яке, га? Що ж це воно таке діється? Га?

— Трамваєм задавило? — пошепки запитав Поплавський.

— Начисто! — крикнув Коров’єв, і сльози в нього ручаями побігли з-під пенсне. — Начисто! Я був свідком. Вірите — раз! Голова — геть! Права нога — хруп, надвоє! Ліва — хруп, надвоє! Ось до чого ці трамваї доводять! — І, не мавши, очевидно, сили стримувати себе, Коров’єв ткнувся носом у стіну біля дзеркала і почав здригатися в риданнях.

Берліозів дядечко був щиро вражений такою поведінкою невідомця. «Ось, кажуть, не буває в наш час співчутливих людей!» — подумав він, відчуваючи, що в нього самого починають свербіти очі. Але водночас неприємна хмарка набігла на його душу, і тут же майнула полозом думка, а чи не прописався вже цей сердечний чолов’яга у квартирі небіжчика, позаяк і такі приклади життя подавало.

— Вибачте, ви були другом мого покійного Міші? — спитав він, утираючи рукавом ліве сухе око, а правим вивчаючи Коров’єва, яким стрясала печаль.

Але той до того розридався, що немога була щось зрозуміти, окрім повторюваних слів «хруп — і надвоє!» Наридавшись досхочу, Коров’єв відклеївся нарешті від стіни і промовив:

— Ні, не можу більше!