Карлос Руїс Сафон - Тінь вітру

щоб побачити, про що була проповідь. Батько вимагає від мене детального звіту.

— Твій батько про все подбав.

— Він заприсягнувся, що переламає тобі ноги.

— Спершу йому потрібно з’ясувати, хто я. А поки мої ноги при мені, я можу бігати швидше за нього. Беа напружено дивилася на мене, поглядаючи через плече на людей, які проходили повз нас крізь імлу та пориви вітру.

— Не знаю, з чого ти смієшся, — сказала дівчина. — Він зробить те, що сказав.

— Я не сміюся. Я до нестями наляканий. Але я страшенно радий бачити тебе.

Натяк на посмішку — знервовану, ледь помітну.

— Я теж, — зізналася Беа.

— Ти говориш про це так, немов це хвороба.

— Гірше, ніж хвороба. Я ж бо сподівалася: якщо побачу тебе іще раз удень, то прийду до тями. Але не вдається.

— Цікаво, це комплімент чи докір?

— Ми більше не можемо зустрічатися, Даніелю. Не можемо отак стояти разом на очах у всіх.

— Якщо волієш, можемо зайти до книгарні. Там, у задній кімнаті, є кавник і...

— Ні. Не хочу, щоб хтось побачив, як я заходжу або виходжу звідси. Краще вже надворі — так я принаймні завжди зможу сказати, що випадково натрапила на приятеля свого брата.

Я зітхнув.

— А хто нас побачить? Кого це взагалі стосується?

— Люди завжди бачать те, що їх не стосується, а мого батька знає половина Барселони.

— Тож навіщо ти тут на мене чекаєш?

— Я не на тебе чекала. Я прийшла до церкви, забув? Ти ж сам казав, у п’ятнадцятьох метрах звідси...

— Ти лякаєш мене, Беа. Ти брешеш навіть краще за мене.

— Даніелю, ти зовсім мене не знаєш.

— Так каже й твій брат.

Наші очі зустрілися у склі вітрини.

— Того вечора ти показав мені те, чого я ніколи раніше не бачила, — прошепотіла Беа. — Тепер моя черга.

Я звів брови, заінтригований. Беа відкрила сумку, витягла згорнуту навпіл картку й передала мені.

— Ти не єдина людина в Барселоні, яка володіє таємницями, Даніелю. Маю для тебе сюрприз. Сьогодні о четвертій чекатиму на тебе за цією адресою. Ніхто не повинен знати, що ми домовилися там зустрітися.

— А як я здогадаюся, що знайшов саме те місце?

— Здогадаєшся.

Я кинув на неї швидкий погляд, благаючи, щоб усе це не було лише жартом.

— Якщо ти не прийдеш, я зрозумію, — додала Беа. — Зрозумію, що ти не хочеш мене більше бачити.

Не давши мені й хвилини на відповідь, вона крутнулася на підборах і поспішила у напрямку Рамблас.

Я залишився з карткою в руці — слова завмерли на губах, очі стежили за Беа, доки її силует не розтанув у напівтемряві, що передувала бурі. Розгорнув картку. Усередині синіми чорнилами від руки було написано добре відому мені адресу:

Проспект Тібідабо, 32.

27

Буря не стала чекати, доки впаде ніч. Перші спалахи блискавки наздогнали мене, коли я поспішав на 22-й автобус. Я вскочив у автобус; коли він обігнув площу Моліна й виїхав на вулицю Бальмес, місто вже ховалося за завісою рідкого оксамиту. Я згадав, що лишив удома парасольку.

— Саме це я називаю хоробрістю, — зауважив кондуктор, коли я попросив зупинити автобус, збираючись стрибнути прямісінько в пелену дощу.

Тепер я стояв десь у кінці вулиці Бальмес, перебуваючи у владі бурі й невідомості. На протилежному боці у водному міражі мигтів проспект Тібідабо. Я порахував до трьох і побіг. Кількома хвилинами пізніше, промоклий до нитки, я, тремтячи від холоду, зупинився, щоб перевести подих. Я намагався огледіти решту шляху, але примарні обриси вілл були повиті млою. Проте я побачив між ними темну башту будинку Алдаїв — здавалося, вона стала на якір між дерев, гілки яких несамовито хиталися від вітру. Відкинувши мокре волосся з очей, я побіг до башти, перетинаючи безлюдний проспект.

Маленька хвіртка у брамі розгойдувалася під поривами вітру, за нею звивиста стежка вела до будинку. Я прослизнув у хвіртку та попрямував до будівлі; крізь памолодь я міг розгледіти підніжжя повалених статуй. Наблизившись до особняка, я помітив, що одну зі статуй — фігуру янгола кари — було скинуто у центральний фонтан. Почорнілий мармур блищав, немов примара, під водою, яка вже струменіла через край басейну. Рука грізного янгола здіймалася над водою; перст обвинувачення, гострий, немов багнет, був спрямований просто на вхідні двері будинку.

Різьблені дубові двері були прочинені. Я штовхнув їх і насмілився зробити кілька кроків гротоподібним передпокоєм, на стінах якого блимали тіні світла від свічок.

— Я думала, ти не прийдеш, — сказала Беа.

У затіненому коридорі її силует ледь обрисовувався на тлі блідого світла з галереї, що відкривалася вдалині. Дівчина сиділа на стільці біля стіни. Поряд на підлозі стояла свічка.

— Зачини двері, — наказала вона, не підводячись із місця. — Ключ у замку.

Я послухався. Замок рипнув — від цього звуку холонула кров. Я почув кроки

Беа, що наближалися до мене ззаду, і за мить відчув дотик її рук до моєї промоклої одежі.

— Ти весь тремтиш. Із холоду чи з переляку?

— Сам не знаю. Навіщо ми тут?

Вона всміхнулася у темряві й узяла мене за руку.

— Невже не знаєш? Я думала, ти здогадаєшся...

— Це будинок Алдаїв — ось усе, що мені відомо. Як тобі вдалося потрапити всередину? І звідки ти знала?..

— Ходімо, запалимо камін, зігрієшся.

Вона провела мене коридором до галереї, що нависала над патіо[43]. Мармурові колони здіймалися до кесонної стелі, яка вже осипалася. Стіни були голі, та можна було здогадатися, де саме колись висіли картини та дзеркала; на підлозі залишилися сліди від меблів. У каміні було кілька дерев’яних колод. Біля коцюби лежала купа старих газет. Від каміна пахло вугіллям. Беа стала навколішки й почала прилаштовувати газети між колодами, потім витягла сірники й підпалила папір, який умить зайнявся, утворивши вогняний вінець.

«Вона, либонь, думає, що я вмираю з нетерплячки? — чомусь подумав я і спробував надати обличчю байдужного виразу. — Якщо вона грається зі мною, в неї всі шанси програти».

Але Беа переможно всміхнулася — певно, тремтіння моїх рук спростовувало мою гру.

— Ти часто сюди приходиш? — спитав я.

— Уперше. Заінтригований?

— Трохи.

Витягши з полотняної сумки чисту ковдру, Беа розстелила її. Ковдра пахла лавандою.

— Ну