Анрі Шарр'єр - Метелик

Я враз оцінив ситуацію.

— Це ви сказали, що я француз. Так» я втік від французького правосуддя, але я бельгієць.

— О, ви бачите! — озвався чоловік з обличчям священика. — Чому ви не сказали про це раніше?

— Гадаю, це не мало для вас ніякого значення. Я справді не вчинив на вашій території ніякого злочину, хіба що тільки втік із в’язниці. Але ж у цьому немає нічого незвичайного.

— Гаразд, я переведу вас до ваших товаришів. Але, сеньйоре консуле, попереджаю вас: якщо він спробує втекти, я відразу посаджу його туди, звідки він щойно вийшов! Поведіть його до перукаря, а тоді поселіть до спільників, — наказав комендант охоронцеві.

— Дякую, пане консуле, — сказав я по-французькому, — і даруйте, що вас потурбували через мене.

— О Господи! Ви, мабуть, настраждалися в тому жахливому карцері! Швидше йдіть звідси. А то цей нелюд може передумати. Я ще провідаю вас. До побачення.

Перукаря на місці не було, і мене відвели до моїх друзів. Певне, я мав страшний вигляд, бо вони все примовляли:

— «Та невже це ти? Неймовірно!.. Що ті негідники з тобою робили?.. Не мовчи, кажи щось!.. Ти осліп? Що з твоїми очима? Чому ти весь час кліпаєш?..

— Ніяк не можу звикнути до світла. Тут воно надто яскраве для мене, мої очі звикли до темряви й тепер болять. — Я сідаю й дивлюся в темний куток. — Так мені краще.

— Від тебе тхне гнилизною, який жах! Навіть тіло про— смерділося карцером!

Я роздягся догола, і вони поклали мій одяг біля дверей. Мої руки, спина, стегна й ноги в червоних цятках, схожих на укуси наших блощиць, — це укуси дрібних крабів, що заповнюють карцери під час припливів. Це мене приголомшує, мені навіть дзеркало не потрібне, щоб роздивитися себе. Ці п’ятеро каторжан, які стільки побачили у своєму житті, замовкають, уздрівши мене в такому стані. Клузйо викликає поліцейського й каже йому, що коли тут нема перукаря, то принаймні є вода на подвір’ї. Той відповідає, що слід зачекати, коли нас випустять на прогулянку.

Я виходжу на подвір’я голісінький. Клузйо несе чистий одяг, який я маю надягти. З допомогою Матюрета миюся, намилюючись місцевим чорним милом. Що довше миюся, то більше з мене спливає бруду. Нарешті після багатьох намилювань та змивань я відчуваю себе чистим. За п’ять хвилин висушуюсь на сонці й вдягаюсь. Приходить перукар. Він хоче постригти мене наголо, а я кажу йому:

— Ні, підстрижи мене нормально й поголи. Я тобі заплачу.

— Скільки?

— Один песо.

— Підстрижи добре, — озивається Клузйо, — я дам тобі два песо.

Скупавшись, поголившись, підстригшись, надягши чисте вбрання, я почуваюсь так, ніби заново народився. Мої друзі не перестають мене розпитувати:

— На яку висоту підіймається вода? А пацюки? А стоноги? А намул? А краби? А куди дівається вміст із параш, і де беруться мерці, яких звідти виносять? Вони помирають природно чи накладають на себе руки? Чи, може, їм укорочують віку поліцейські?

Вони засипають мене запитаннями, і від довгої розмови мені хочеться пити. На подвір’ї в’язниці один торговець продає каву. За три години прогулянки я випиваю десять чашечок кави з цукром-сирцем. Нічого кращого я, здається, зроду не пив. Мене провідує негр, що сидів у камері-клітці навпроти. Він пошепки розповідає мені, як його мати викликала бельгійського консула. Я тисну йому руку. Він дуже пишається, що допоміг мені вибратися з карцеру, й додає;

— Побалакаємо завтра. На сьогодні досить.

У мене таке враження, ніби мої друзі сидять не в камері, а в палаці. Клузйо має власний гамак, якого купив за гроші. Він примушує мене лягти на нього. Я лягаю впоперек гамака. Клузйо дивується, і я пояснюю йому: якщо він лягає вподовж гамака, то просто не вміє ним користуватися.

Ми їмо, п’ємо каву, спимо, граємо в доміно й карти, розмовляємо по-іспанському між собою, а також із поліцейськими та— колумбійськими в’язнями, щоб краще засвоїти іспанську мову. Так минає день і навіть частина ночі. Важко заснути о дев’ятій вечора. Перед моїми очима пропливають одна за одною картини мого життя, від утечі з лікарні Сен-Лорана й до того дня, коли я опинився в Санта-Марті, — пропливають і прагнуть розгорнутися в нові події. Цей фільм не може урватися на моєму перебуванні в Санта-Марті, він повинен тривати далі, і він таки триватиме, друзі! Хай-но я тільки відновлю сили, й будьте певні: ще з’являться нові епізоди! Я знаходжу свої стріли та два листки коки: один із них зовсім висох, а другий ще трохи зелений. Я починаю жувати зелений листок. Усі здивовано дивляться на мене. Я пояснюю, що з такого листя роблять кокаїн.

— Ти з нас глузуєш!

— На, покуштуй.

Еге, від нього справді дерев’яніє в роті!

— А їх тут продають?..

— Не знаю. Клузйо, як тобі вдається тут усе оце купляти?

— Я поміняв у Ріоачі гроші, й тепер ні від кого не приховую, що маю їх.

— Комендант в’язниці забрав у мене тридцять шість стопесових золотих монет, а кожна така монета коштує триста песо. Колись я скажу йому.

— Всі вони тут голодні злидарі. Запропонуй йому якийсь гешефт.

— Добра думка.

У неділю я мав розмову з бельгійським консулом, коли той провідував у в’язниці свого земляка. Консул узявся мені допомагати. Він заповнив картку, записавши з моїх слів, що я народився в Брюсселі і мої батьки бельгійці. Я розповів йому про черниць і перли. Але він був протестант і не знав ні тутешніх черниць, ні священиків. Лише трохи знав єпископа. Щ6 ж до золотих монет, то консул порадив мені не домагатися їх. Це, мовляв, дуже ризиковано. Його мають попередити про наш від’їзд до Барранкільї за двадцять чотири години.

— Тоді ви зможете зажадати їх при мені, — сказав він. — Бо, якщо я правильно зрозумів, ви маєте свідків.

— Так.

— Але поки що нічого не вимагайте. Комендант здатний знову посадити вас до карцеру і, може, навіть убити. Ці золоті стопесові монети — справжнє багатство. Така монета коштує не триста песо, як ви гадаєте, а п'ятсот п’ятдесят. Отже, це чималі гроші. Не треба ризикувати. Що ж до перлів, то тут інша річ. Дайте мені час подумати.

Я запитую в негра, чи він не бажає втекти зі мною, і коли так, то як нам треба діяти. Його світла шкіра посіріла, коли він почув про втечу.

— Благаю тебе, чоловіче, навіть не думай про це! Якщо ти провалишся, то на тебе чекає жахлива повільна смерть.