Анрі Шарр'єр - Метелик

коридор, а руки тримаються вгорі за прути. Я чую плюскіт: то хлюпається у воді великий, як кіт, пацюк. Він теж силкується вилізти на грати.

Я хапаю черевик і, коли пацюк уже біля мене, б’ю його по голові. Він пищить і тікає до коридора.

— Французе, — озивається негр, — ти що — затіяв полювання? Однаково всіх не переб’єш. Лізь на грати, хапайся за поперечки й спокійно сиди.

Я роблю, як він радить, але грати впинаються мені в стегна, і я не можу довго так протриматись. Тоді забираю з відра куртку, накидаю її на грати й сідаю на неї. Тепер я мов на м’якому стільці.

Вода, пацюки, стоноги й дрібні краби — все це таке огидне, так пригнічує, що насилу витримуєш. Коли за годину вода відступає, на долівці залишається липуча багнюка завтовшки із сантиметр. Я взуваю черевики, щоб не чалапати по ній босоніж. Негр кидає мені невеличку дощечку и радить вигребти багнюку в коридор, почавши з дошки, на якій я спатиму. Ця робота забирає в мене півгодини. Це бодай уже якась полегкість. До наступного припливу в мене в карцері не буде води, цебто впродовж одинадцяти годин. До її нової появи в карцері слід відрахувати шість годин, протягом яких море відпливає, і п’ять годин, протягом яких воно припливає. Я роблю ці підрахунки, й мені стає смішно.

«Метелику, — думаю я, — тобі на роду написано мати справу з морськими припливами й відпливами. Місяць, хочеш ти чи ні, відіграє в твоєму житті велику роль. Саме завдяки припливам і відпливам ти легко вибрався з Мароні, коли втікав із каторги. Скориставшися з відпливу, ти відчалив від Трінідаду й Кюрасао. Коли тебе й заарештували в Ріоачі, то тільки тому, що відплив був слабенький і ти не встиг відійти від берега. І тепер ось ти постійно в полоні морського припливу».

Серед тих, хто прочитає ці сторінки, якщо колись вони побачать світ, будуть і такі, хто, може, бодай трохи поспівчуває мені в тому, що я пережив у колумбійських карцерах. То неодмінно будуть добрі люди. А інші, зокрема двоюрідні брати отих шкарбунів, котрі мене засудили, або кревні брати прокурора скажуть: «З ним правильно вчинили, йому треба було лишатися на каторзі, тоді такого з ним не сталося б». Тож знаєте, що я скажу вам, добродії, і вам, шкарбуни: я анітрохи не впав у розпач, скажу навіть більше: я радше волію сидіти в цих карцерах старої колумбійської фортеці, спорудженої іспанською інквізицією, ніж на островах Салю, де я зараз мав би пропадати. Тут у мене є багато шансів утекти на волю і тут, у цій ямі, все ж таки мене відділяють дві тисячі п’ятсот кілометрів від каторги. І охоронцям треба буде вжити справді багато запобіжних заходів, аби провезти мене в зворотному напрямі. Я шкодую тільки за одним — за своїм гуахірським плем’ям, за Лалі й Зораїмою, за свободою на природі, щоправда, без цивілізованого комфорту, але й без поліції, в’язниці й карцерів. Я гадаю, моїм індіанцям ніколи й на думку не спаде застосувати таку кару щодо своїх ворогів, а тим більше щодо такої людини, як я, хто нічим не завинив перед колумбійцями.

Я лягаю на дошку й викурюю в глибині камери дві-три сигарети, щоб решта в’язнів не бачили. Повертаючи негрові дощечку, я кидаю і йому припалену сигарету, і він, ховаючись від інших, курить так само, як я. Ці деталі, хоч і здаються дріб’язковими, мають, на мою думку, велике значення. Вони свідчать про те, що в нас, ізгоїв суспільства, лишилося бодай трохи ввічливості й сором’язливості.

Тут не так, як у Консьєржері. Я можу мріяти й мандрувати подумки, не накриваючи носовичком очі від надто сліпучого світла.

Хто ж міг донести поліції, що я в монастирі? Ох, якби я колись про це дізнався, то він дорого заплатив би! А потім я кажу собі: «Отямся, Метелику! Коли зважити, скільки тобі треба потрудитися у Франції, аби всім помститися, то ти не зможеш приїхати до цієї глухої країни, щоб чинити зло! Цю людину неодмінно покарає життя, а ти, якщо й приїдеш колись сюди, то не мститися, а ощасливити Лалі та Зораїму і, може, своїх дітей, яких ці жінки народять від тебе. Коли тобі випаде повернутися до цього краю, ти будеш для цих жінок і для всіх гуахірів, які прийняли тебе в своє коло, своєю людиною». Я ще перебуваю на «шляху занепаду», та, хоч і опинився на дні підводного карцеру, почуваюсь так, ніби я, хочуть мої вороги цього чи ні, знову здійснюю втечу й уже ступив на шлях свободи. Цього неможливо заперечити.

Я отримую папір, олівець і дві коробки сигарет. У карцері я вже три дні. Чи, правильніше сказати, три ночі, бо тут весь час темно. Закурюючи сигарету «П’єль роха», я відчуваю захват від того, що в’язні такі віддані один одному. Адже колумбієць, що передає мені сигарети, дуже ризикує. Якби його заскочили на гарячому, він неодмінно теж попав би до карцеру. Колумбієць це сам розуміє, і те, що він допомагає мені, — не просто мужність, а й благородство. Знов запаливши папір, я читаю: «Метелику, ми знаємо, що ти тримаєшся. Браво! Напиши, як тобі там. У нас усе без змін. Приходила, щоб побачитися з тобою, черниця, яка розмовляє по-французькому. Їй не дозволили поговорити з нами, але колумбієць запевняє, нібито встиг їй сказати, що ти у карцері смерті. Вона відповіла: «Я ще прийду». От і все. Обіймаємо тебе. Твої друзі».

Відповісти друзям нелегко, але все ж таки мені вдається нашкрябати: «Дякую за все. Я тримаюсь. Напишіть французькому консулові. Передачі нехай носить щоразу той самий каторжанин, щоб, коли викриють, покарали тільки одного. Не торкайтеся вістря стріл. Хай живе втеча!»

Втеча з в’язниці в Санта-Марті

Аж за двадцять вісім днів, після втручання бельгійського консула в Санта-Марті на ім’я Клаузен, я вибрався з тієї брудної печери. Негр Паласіос, — він вийшов з карцеру за три тижні по тому, як туди посадили мене, — здогадався сказати своїй матері під час побачення, щоб вона повідомила бельгійського консула, нібито в карцері знемагає один бельгієць. Зробити це йому спало на думку якось у неділю, коли консул провідував бельгійського в’язня.

Отож одного дня мене привели до кабінету коменданта.

— Чому ви, француз, поскаржилися бельгійському консулові? — спитав він.

Поруч у кріслі сидів чоловік років п’ятдесяти зі шкіряним портфелем на колінах — одягнений у біле, світлий,