Дені Дідро - Жак-фаталіст

Я. Служити друзям?

Він. Суєта! Хіба є друзі? А якби й були, чи треба робити їх невдячними? Подивіться гаразд, і ви побачите, що такий майже завжди буває наслідок зробленої послуги. Вдячність — тягар, а всякий тягар на те, щоб його скинути.

Я. Урядувати в суспільстві й відбувати свою повинність?..

Він. Суєта! Що з того — є уряд чи його нема, коли ти багатий, адже на уряд стають лише за тим, щоб забагатіти! Відбувати повинність — до чого призводить воно? До заздрості, розбрату, переслідування. Хіба цим висунешся? Догоджати, чорт забирай, крутитись коло вельмож, вивчати їхні смаки, прикладатися до їхніх вибаганок, служити їхнім порокам, схвалювати їхні несправедливості — ось у чім секрет.

Я. Доглядати виховання своїх дітей?

Він. Суєта! То справа вихователя.

Я. А коли вихователь, перейнявшись вашими принципами, знехтує свої обов'язки, хто буде за це покараний?

Він. їй-богу, не я. Може бути, колись чоловік моєї дочки або жінка мого сина.

Я. А коли вони обоє в розпусту й пороки вдадуться?

Він. їхня справа.

Я. Коли вони ославлять себе?

Він. Хоч би що робитимеш, себе не ославиш, коли багатий.

Я. Коли усе втратиш?

Він. Тим гірше для них.

Я. Я бачу, коли ви звільняєте себе від клопоту пильнувати поведінку своєї дружини, дітей і слуг, то легко можете й свої справи знехтувати.

Він. Вибачте, роздобувати гроші нелегко буває, тому годиться про це дбати завчасно.

Я. Дружині ви невелику увагу приділятимете?

Він. Ніякої, прошу вас. Як на мене, найкраще, яке тільки може бути, поводження зі своєю любою половиною, це — робити те, що їй належить. Хіба не втішно було б, по-вашому, на світі, коли б кожен своє діло робив?

Я. Чому й ні? Вечір ніколи не буває гарний для мене, коли я незадоволений зі свого ранку.

Він. І для мене теж.

Я. Світські люди такі витончені в розвагах саме через своє глибоке неробство.

Він. Не думайте так, у них клопоту доволі.

Я. Вони ніколи не стомлюються, тому ніколи й не спочивають.

Він. Не думайте так, вони раз у раз виснажені.

Я. Утіха — завжди справа для них, і ніколи не потреба.

Він. Тим краще: потреба — завжди страждання.

Я. їм усе набридає. Душа їхня тупіє, нудьга їх змагає. Хто відібрав би їм життя серед достатку, що їх гнітить, той зробив би послугу їм, бо вони знають тільки ту частину щастя, яка найшвидше приїдається. Чуттєвими втіхами я не гордую, — маю смак, якому приємна тонка страва й добірне вино; маю серце й очі, і люблю дивитися на гарну жінку, люблю почувати під рукою твердість і округлість її грудей, пити млість у її погляді, конати в її обіймах; не цураюсь іноді й погуляти з друзями, навіть трохи побешкетувати. Але не потаю від вас, що без краю любіше мені допомогти нещасному, замирити якусь дражливу справу, дати рятівничу пораду, почитати щось гарне, пройтися з чоловіком чи жінкою, дорогими моєму серцю, побути кілька навчальних годин із дітьми, написати якусь добру сторінку, виконати обов'язки свого становища, сказати тій, кого кохаю, щось ніжне й миле, щоб її руки круг моєї шиї сплелися. Я знаю вчинок, який мені хотілося б зробити за всяку ціну: «Магомет» — величний твір, але я волів би краще зреабілітувати Каласову[112] пам'ять. Один мій знайомий подався аж у Картахену[113] — то був молодший у родині в такому краю, де звичай усе добро віддає старшим. І дізнається він, що його старший брат-мазунчик пустив достаток батьків за вітром, а батьки своїм добром надто не дорожилися, а потім вигнав їх із замку, і старі тепер злидарюють десь у провінціальному містечку. Що ж робить тоді молодший, з яким батьки повелися так суворо, аж він подався шукати долю на чужині? Він шле їм допомогу, мерщій улаштовує свої справи, приїздить багатим, повертає старих до їхньої домівки, віддає заміж сестер. Ох, любий Рамо, цей час він уважає за найщасливіший у своїм житті, зі слізьми на очах він розказував мені про нього, і в мене оце зараз, коли розповідаю вам, серце тремтить від радості й голос уривається від утіхи.

Він. Дуже чудні ви люди.

Я. А ви — дуже жалюгідні, коли не уявляєте, що стаєш понад долею і що не можна бути нещасним під захистом двох таких чудових учинків.

Він. Важко було б мені звикнути до такого роду щастя, бо рідко воно трапляється. Так, по-вашому, треба бути чесним?

Я. Щоб бути щасливим — безперечно.

Він. А втім, я бачу безліч чесних людей, які нещасні, і безліч людей, які щасливі, хоч і не чесні.

Я. То вам здається.

Він. А хіба не через те, що проявив на хвильку здоровий глузд і щирість, я не знаю, де мені сьогодні повечеряти?

Я. О, ні! То через те, що ви не завжди таким були, через те що не втямили заздалегідь, що передусім треба потурбуватись про засіб, незалежний від рабства.

Він. Незалежний чи ні, а мій засіб був, щонайменш, найлегший.

Я. Але непевний і нечесний.

Він. Але найвідповідніший до моєї вдачі ледаря, дурня й пройдисвіта.

Я. Згоден.

Він. І коли я можу добути своє щастя вадами, які природні в мені, які я набув без труда й зберігаю без зусилля, які пасують до звичаїв моєї нації, припадають до смаку тим, хто мене опікує, і краще відповідають їхнім приватним потребам, ніж чесноти, що тільки дошкуляли б їм зранку до ночі своїми звинуваченнями, — то дуже дивно було б, якби я почав мучитись, мов та проклята душа, щоб себе скалічити й зробити іншим, ніж я є; щоб надати собі характеру, чужого мені, і прикмет — дуже шановних, погоджуюсь із цим, щоб не сперечатись, але їх надто важко було б мені набути й додержувати, хоч не дали б вони мені нічого, а може, й від нічого гірше, — адже я став би постійною сатирою для багачів, що при них такі жебраки, як я, мусять шукати собі пожитку. Чесноту хвалять, але ненавидять і уникають її, але мерзне вона на холоді, а на цім світі ноги теплими треба мати. Та через це я ще й озлився б доконечно; бо чому так часто бачимо ми святих — жорстоких, гнівливих, відлюдькуватих? Тому, що вони поставили собі невідповідне до своєї природи завдання. Вони мучаться, а коли мучишся, то й інших мучиш; а таке діло ні