Дені Дідро - Жак-фаталіст

Він. Правильно. Так от, кожен стан має свої винятки із загальної совісти, які я охоче назву «ідіотизмами» ремества.

Я. Розумію. Фонтенель[104] добре говорить, добре пише, хоч його стиль кишить французькими «ідіотизмами».

Він. І державець, фінансист, суддя, військовий, письменник, адвокат, прокурор, купець, банкір, ремісник, учитель співу, вчитель танців — це все дуже чесні люди, хоч їхня поведінка відхиляється багато в чім від загальної совісті і сповнена моральних ідіотизмів. Чим давніше щось, тим більше в ньому ідіотизмів, чим злигодніший час, тим численніші ідіотизми. Який піп, така й парафія, і навпаки, зрештою — яка парафія, такий і піп. Отож і використовуєш якомога свою парафію.

Я. З усіх цих химер ясно розумію тільки те, що мало таких реместв, які чесно виконуються, і мало є чесних людей у своєму реместві.

Він. Ото! Зовсім немає, зате й мало є шахраїв поза своєю крамничкою, і все йшлося б гаразд, коли б не певне число людей, що їх звуть пильними, точними, щирими у виконанні своїх обов'язків, ретельними, інакше сказати — тих, що завжди сидять у своїй крамничці й роблять своє діло зранку до вечора й тільки його й роблять. Тому вони єдині багатіють і стають у пошані.

Я. Через ідіотизми.

Він. Так, так, бачу, що ви мене зрозуміли. Отож ідіотизм майже всіх станів — бо ж є ідіотизми, спільні всім країнам, усім часам, як і загальна дурість, — так загальний ідіотизм, кажу, — це здобути собі якнайбільше покупців, а загальна дурість — уважати за найвправнішого того, хто їх найбільше має. Оце — два винятки із загальної совісті, перед якими треба схилитися. Це щось ніби довіра, саме із себе воно ніщо, але важить у громадській думці. Кажуть: добра слава краща від золотого пояса. А втім, у кого добра слава, в того золотого пояса немає, і тепер бачу я, що в кого золотий пояс, тому й слави ніколи не бракує. Треба, скільки є змоги, добиватися слави й пояса заразом. Така й у мене мета, коли я використовую те, що ви називаєте ницими підступами, ганебними хитрощами. Я даю їй урок і даю його добре. Це — загальне правило. Я вдаю, що в мене уроків більше, ніж на дні годин. Це — ідіотизм.

Я. А чи добре ви сам урок даєте?

Він. Атож, не зле, сяк-так. Основний бас мого любого дядька все[105] це дуже спростив. Колись я крав гроші у свого учня, так, крав їх, то певно. А тепер я заробляю їх, щонайменш так само, як інші.

Я. А не мучила вас совість з приводу того, що крали?

Він. О, ні! Кажуть — як злодій у злодія краде, тоді чорт сміється. Батьки не луснуть від достатків, набутих бозна як. То все царедворці, фінансисти, великі купці, банкіри, ділки. Я допомагав їм відшкодовувати, я і всі ті, кому вони, як і мені, давали роботу. У природі всі види одне одного жеруть, а в суспільстві одне одного жеруть усі стани. Ми розправляємось одне з одним без ніякого втручання закону. Колись Дешан[106], тепер Гімар[107] мститься над фінансистом за князя, а торговець уборами, ювелір, оббивач, швачка, дурисвіт, покоївка, кухар, лимар — мстяться над Дешан за фінансиста. Серед усього цього тільки дурень і ледащо дасть собі нашкодити, а сам не допече нікому, і це — дуже добре. Звідси ви бачите, що ці винятки із загальної совісті, або моральні ідіотизми, що про них таку бучу збивають під назвою «здирства», нічого собою не являють і що, як добре розібратись, треба тільки мати правильне око.

Я. Захоплююся з вашого.

Він. До того ж — злидні. Голос совісті, честі тихенький дуже, коли кричать кишки. Якщо тільки доведеться мені забагатіти, муситиму теж відшкодовувати, так я вирішив відшкодовувати як тільки можна: столом, грою, вином, жінками.

Я. Боюся тільки, що ви ніколи не забагатієте.

Він. І мені так здається.

Я. А якби інакше сталося, що б ви робили?

Він. Робив би те, що й усі запанілі жебраки, був би неприторенним мерзотником, якого світ не бачив. Отоді пригадав би я все, що вони примусили мене вистраждати, і віддав би їм образи, яких зазнав від них. Люблю панувати і пануватиму. Люблю хвалу, і хвалитимуть мене. Найму всю банду Вільмор'єнову[108] і скажу їм, як мені казали: «Ну, люди, розважайте мене» — і розважатимуть мене. «А ганьбіть мені чесних людей» — і ганьбитимуть, якщо ще знайдеться там хтось чесний. А потім дівчата в нас будуть, будемо брататися, коли нап'ємось. Сп'яніємо — брехню точитимем, усіх пороків і розпусти всякої дізнаємо, розкішно буде. Доведемо, що Вольтер — нездара, що Бюффон[109], який на хідлі завжди спинається, — лише балакун пихуватий; що Монтеск'є[110] — лише дотепний хлопець; д'Аламбера під три чорти пошлемо з його математикою. Намнемо боки всім отаким катончикам[111], як ви, що зневажаєте нас із заздрості, що у вас скромність — гордощів личина, а тверезість — закон потреби. А музика? Отоді ми заграємо!

Я. З того, як ужили б ви багатство, бачу я, яка велика шкода, що ви — жебрак. Ваше життя було б вельми почесне для людського роду, вельми корисне для ваших співгромадян і для вас самих вельми славне.

Він. По-моєму, глузуєте ви з мене. Ви, пане філософе, не знаєте, з ким жартуєте. Вам невтямки, що я репрезентую зараз найважливішу частину міста й двору. Чи думали самі собі наші багачі по всіх верствах про те, що я вам звірив, чи не думали — факт той, що життя, яким я жив би на їхньому місці, це — достоту їхнє життя. Он ви які — ви гадаєте, що для всіх одне тільки щастя буває. Що за дивна бридня! Ваше щастя мислить собою деяке романтичне спрямування розуму, якого в нас немає, небуденну душу, особливий смак. Це дивацтво ви прикрашаєте ім'ям чесноти, називаєте її філософією. Але чи для всіх чеснота й філософія створені? Хто може, має їх, хто може, додержує. Уявіть всесвіт мудрим і філософським. Погодьтесь, що він був би з біса нудний. Чи чуєте — хай живе Соломонова філософія, хай живе Соломонова мудрість: пити добре вино, об'їдатися добірними стравами, розкошувати з гарними жінками, спочивати на пухких ліжках! Поза цим решта — суєта!

Я. А боронити батьківщину?

Він. Суєта! Батьківщини вже немає: від бігуна до бігуна я бачу