Дені Дідро - Жак-фаталіст

мені, ні заступникам моїм ні до чого. Я мушу бути веселим, жвавим, приємним, жартуном, штукарем. Чесноту поважати треба, а повага — річ нестерпна. З чесноти захоплюватись треба, а в захопленні нічого немає втішного. Смішить кумедність та блазенство, тож і мушу я бути кумедником і блазнем, і коли б природа не створила мене таким, найпростіше було б такого вдавати. На щастя, не потребую бути лицеміром — а скільки ж є їх усякої масті, не згадуючи вже про тих, що самі із собою лицемірять. Що робить кавалер де Ламорльєр[114], отой, що надіває капелюха на вуха, задирає голову, дивиться на зустрічного через плече, брязкотить шпагою при боці, ладен образити кожного, хто без шпаги ходить, і так ніби всіма на світі гордує? Він робить усе, що тільки може, щоб переконати себе, що він — сміливець, але він — боягуз. Дайте йому щиглика в носа, і він прийме його лагідно. Хочете збити йому пиху? Провчіть його, покажіть йому свого ціпка й дайте йому ногою в зад. Він, здивований з того, що показав себе боягузом, спитає вас, хто вам сказав це, звідки ви це знаєте? Хвилинку перед тим він сам цього не знав. Довге й звичне мавпування хоробрості його самого ошукало. Він стільки вже накривлявся, що й сам у те кривляння повірив.

А ота жінка, що виморює себе, навідує в'язниці, не проминає жодних благодійних зборів, ходить, опустивши очі, й на чоловіків не зважується просто глянути, невпинно борючись із звабою своїх чуттів, — хіба від цього всього в неї серце не палає, зітхання не вихоплюються, кров не клекоче? Хіба не змагають її бажання, не малює їй уночі уява сцен із «Монастирського воротаря»[115] та «аретінових постатей»[116]? Чим стає вона тоді? Що думає про неї її покоївка, коли схоплюється в сорочці й біжить на допомогу конаючій господині? Жустіно, йдіть лягайте, то не вас ваша господиня кличе у своїм шаленстві.

І чим був би друг Рамо, якби він одного дня почав виявляти зневагу до багатства, жінок, смачної страви, неробства й Катона вдавати? Лицеміром. Мусить Рамо бути тим, що він є, — щасливим розбійником серед багатих розбійників, а не фанфароном чесноти, ні, навіть доброчесною людиною, що їсть свого сухаря на самоті або вкупі із жебраками. Без манівців скажу вам, — не до смаку мені ні ваше щастя, ні щастя таких мрійників, як ви.

Я. Бачу, мій любий, що воно вам невтямки, та й неспроможні ви його зрозуміти.

Він. Тим краще, чорт забирай, тим краще! Через нього я був би помер з голоду, нудьги, а може, й гризоти.

Я. По всьому цьому одну лише пораду можу дати вам — повернутися чимшвидше до господи, звідки ви так необачно дали себе прогнати.

Він. І робити те, що ви не відкидаєте в прямому значенні і що трохи бридко мені у фігуральному?

Я. Яке дивацтво!

Він. Нічого дивного в цьому немає. Підлим охоче буду, але — щоб без принуки. Охоче гідності своєї зречуся… Ви смієтесь?

Я. Так, ваша гідність смішить мене.

Він. У кожного вона своя. Я охоче забуду свою гідність, але за своїм уподобанням, а не з чужого наказу. Хіба так і поплазую я, коли скажуть мені: плазуй? Я — що черв'як: обидва ми плазуємо, коли дають нам волю, але підводимося, коли нам наступлять на хвоста. Мені наступили на хвоста, і я підвівся. Крім того, ви ж гадки навіть не маєте, про що йдеться. Уявіть похмурого, бридкого, хандрижного, загорнутого у два-три звої свого халата типа, який сам собі не подобається, якому все не подобається, який від сили посміхнеться, коли ти перед ним тіло й дух стома різними способами вигинаєш, який байдуже дивиться на всі потішні гримаси твого обличчя й ще потішніші гримаси розуму — бо, між нами, отець Ноель[117], отой ниций бенедиктинець, що своїми гримасами так уславився, — він, попри свій успіх при дворі, проти мене, без ніякої хвальби, — дерев'яний танцюрист. Хоч би я як мучився, щоб саму божевільню перевершити, — нічого не виходить. Засміється чи не засміється — ось про що мушу думати у своїх корчах, а самі зміркуйте, як шкодить така непевність талантові. Мій зануда, встромивши голову в нічного ковпака, що закриває йому очі, подібний до нерухомого бовванця, якому до підборіддя почеплено нитку, що спускається аж під крісло. Чекаєш, коли вже смикнеться нитка, вона ж не смикається, а коли й зрушиться, буває, щелепа, то тільки щоб промовити вам прикре слово — слово, яке покаже вам, що на вас і не дивились, що ваше кривляння пішло на марне. Це слово — відповідь на те, що ви спитали його чотири дні тому. По цьому слові вискова пружина розтягається, і щелепа закривається.

Потім почав удавати свого типа. Сів на стільця — голова мов скам'яніла, капелюх аж на повіки насунувся, очі приплющив, руки спустив, щелепою ворушить, як автомат, і каже: «Атож, ваша рація, панно, у цьому тонкість потрібна».

— Бо воно міркує, міркує без упину й угаву — ввечері, вранці, за туалетом, за обідом, за кавою, за грою, у театрі, у ліжку і, прости Господи, мабуть, і в обіймах коханчиних. Цих останніх міркувань я не мав спромоги почути, але й інші мені обридли достобіса… Сумний, понурий, як доля, — отакий наш хазяїн.

Навпроти нього — така собі принда недоторкана, якій не гріх навіть сказати, що вона гарна, бо таки гарна ще, хоч обличчя вже там і там пооране, а тіла набереться й на пані Бувійон[118]. Люблю тілеса, коли вони гарні, але ж занадто — то занадто, та й рух же матерії притаманний!.. Item[119], вона лихіша, бундючніша й дурніша за гуску. Item, хоче бути розумною. Item, треба її переконати, що вона розумна, як ніхто. Item, вона нічого не тямить, а теж міркує. Item, треба плескати її міркуванням руками й ногами, скакати з радощів, дубіти від захвату: «Як це чудово, делікатно, влучно сказано, тонко постережено, незвичайно відчуто! І звідки воно береться в жінок? Без вивчення, самою силою інстинкту, самим природним глуздом! Диво та й годі. А нам торочать, що досвід, наука, мислення та виховання щось там важать!..» І такі інші дурниці, і плакати від утіхи; десять разів згинатися, коліно вперед схиливши, а другу ногу назад подавши, простягати до богині руки, шукати бажання в її погляді, не зводити очей з її рота, чекати