Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

права відходити від реальних подій або ж перекручувати факти, а по-друге, я прекрасно розумію, наскільки важливою є розв’язка у творі і не збираюся використовувати такий дешевий заїжджений трюк. Епілог — це наче витончені східні прянощі, фінальна приправа, яку додають до головної страви. Інколи він перетворює звичайну книгу на вишуканий делікатес, але нерідко може обернутись ложкою дьогтю в бочці меду, марнуючи вщент смакоту від читання.

Я довго думав над тим, як мені викрутитися з цієї ситуації. Врешті-решт, врахувавши наведені вище роздуми та висновки, я вирішив, що у моїй бразильській любовно-пригодницькій каймано-піранячій сазі буде два епілоги: один — спеціально для хлопчиків, інший — для дівчаток. Кожен заснований на певних подіях, що відбулися в моєму житті вже після бразильської авантюри.

Почну з «хеппі-енду» для хлопчиків.

* * *

На календарі замиготіли перші дні нового року…

Добрячий морозець терся наждаком об щоки і прохололими щупальцями залазив під комір. Гамірні вулиці пустували. Більшість нормальних людей вже давно смакували різдвяну вечерю в тісному колі рідних та близьких. Я ж, як затятий приблуда, до цієї більшості не належав.

Я підтюпцем перетнув роздоріжжя перед торгівельним центром «Квадрат», заскочив у метро «Лук’янівська» і, розминаючи підмерзлі пальці, повільно човгав до ескалатора. Я не поспішав, збираючись у тьмавій глибині підземки ще раз ретельно все обдумати.

Сонний охоронець, розкинувшись на старезному дерев’яному стільчику, провів мене притомленим поглядом.

Чому ми починаємо по-справжньому цінувати тільки те, що безповоротно втрачаємо? Здавалося б, така банальна, очевидна і заїжджена істина, закусивши губу, думав я, однак ніхто не сприймає її серйозно, допоки не відчує всю силу цих нелукавих слів на власній шкурі. Через кілька днів після Нового року на мене напосіла непоясненна, в’язка і дошкульна туга. Якесь дивне, ще незнайоме відчуття повсякденно сповивало мою свідомість, терзало моє зазвичай незламне й непохитне «я». Спливло кілька днів, поки я відважився зізнатися сам собі, що мучуся через розрив з кучерявою білявкою. (От бачите, навіть такому товстошкурому слонові як я, зовсім не чужі людинолюбні почування!)

Але чи справді я сумую за Маруською? Сотні разів я прокручував у голові це запитання. Воно почало видаватися мені грамофонною платівкою, котра крутиться у моїй макітрі і щоразу зіскакує на одне й те ж місце… Ще тиждень тому моя відповідь була чіткою, впевненою і категоричною — однозначно ні. Сьогодні (я й сам собі боявся в цьому признатись) я вже не знав, що відповісти.

Ескалатор з гуркотом затягував мене в черево станції…

Через півгодини, пересівши на «Палаці спорту» на іншу гілку, я дістався до «Мінської». На жаль, за весь час я так і не надумав, що робитиму і говоритиму, підсвідомо відтягуючи вирішальний момент.

Проходячи повз єдиний відчинений кіоск з квітами, спинився. Поблякле світло підземного переходу огортало все довкола сюрреалістичним серпанком. На якусь мить мені навіть здалося, що я не впізнаю цей перехід. Але я труснув головою і відігнав дивні думки.

Закутана у хустки продавчиня, притупуючи валянками, скосила на мене оцінюючий погляд.

— З Різдвом, — якось невпевнено пробубоніла вона.

Я нічого не відповів. Невідь-чому почувався, немов уві сні. Неначе занурився в іншу атмосферу, в яку замість кисню накачали інертного газу.

«Треба взяти з собою квіти», — зрештою здогадавсь я.

— Будь ласка, тридцять три… — голосно й з розмахом почав я, але тут-таки затнувся, запустивши пальці в кишеню і перебравши худеньку пачку стогривневих купюр. Мигцем провівши нескладний підрахунок, я втямив, що грошей на таке «геройство» мені точно не вистачить, а тому продовжив уже стриманіше: — Кгм… Мені п’ятнадцять троянд, будь ласка… Так, червоних…

«Червоні троянди? — мій внутрішній голос кепкував з мене самого. — Блін, це ж так тривіально! Нічого гіршого навіть не придумаєш! А раптом вона не любить троянд? Взагалі, по-моєму, останнім часом дівчата взяли за моду заявляти, що вони ненавидять, коли хтось дарує їм червоні троянди, мовляв, то є старомодно, примітивно і без фантазії». Але тієї самої миті усвідомив, що навіть не здогадуюсь, які квіти їй подобаються. Я ніколи не дарував Марусьці квітів. «Біс із ним! — думаю. — Хай будуть троянди. Однаково через день у смітник викидати».

Продавчиня тим часом старанно загорнула букет. Я простягнув гроші. Жіночка хапнула їх і сховала в кишеню, не перерахувавши.

Обхопивши букет рукою, я викотився з підземки. По дорозі до багатоповерхівки, що знаходилась неподалік від харчевні «McDonalds», я зірвав з квітів упаковку і викинув її у смітник. Ненавиджу дарувати квіти, загорнуті в целофан.

Зрештою я дістався до Марусьчиного під’їзду, заскочив всередину і піднявся на п’ятий поверх. Перед дверима заціпенів, нерішуче переминаючись з ноги на ногу. Вказівний палець застиг на відстані кількох сантиметрів від кнопки дзвінка. Я й досі не мав конкретного плану дій.

«Що ти їй говоритимеш? — натужно розмірковував я. — Признаєшся, що ти — козел? Але це, по-моєму, і так цілком очевидно. Просто попросиш вибачення і скажеш, що хочеш почати все спочатку? Надто тупо і трафаретно…».

Я довго й напружено розмірковував, але нічого кращого так і не вигадав.

«Отже, просто попрошу пробачення. А там буде видно».

І натиснув кнопку дзвінка…

Через подвійні двері долинуло приглушене дзижчання. Затим яскрава цятка в оглядовому вічку заблимала, а значить, хтось підходив до дверей. А тоді — все стихло. Певно, Маруся впізнала мене і не захотіла відривати двері, зметикнув я.

Я зітхнув і вдруге натис кнопку, цього разу дсить довго не відпускаючи пальця. Врешті-решт зрозумівши, що я прийшов всерйоз і надовго, дівчина різко розчинила двері.

Сталось усе напрочуд швидко і якось зовсім несподівано, через що попервах у мене відняло мову. Я задерев’янів, прикрившись дурнуватим букетом червоних троянд.

— Привіт, — тихо сказала вона.

Замість відповіді я шморгнув носом і кивнув, визираючи з-за квітів.

Маруська скептично оглянула букет і не змогла стримати посмішки. Щоправда, я не встиг розібратися, чи то була посмішка переможця, сповнена безжальною іронією та усвідомленням власної сили, чи навпаки — добрий знак.

— Я прийшов поговорити, — вичавлюю з себе, намагаючись не затинатися. — Просто поговорити… Звісно, якщо я не заважаю…

— Ну заходь, — незворушно запросила вона.

Я переступив поріг, так само дурнувато обіймаючи букет з п’ятнадцяти бордових троянд. Маруська була сама, і я відчув, як радісно підскочило моє серце, коли я зрозумів це. Хвилину, а може, півтори, ми стояли один навпроти одного і дивилися прямо в очі. Я не витримав і першим відвів погляд.

Та ось, набравшись сміливості, я зробив гучний видих і наготувався