Максим Іванович Кідрук - Любов і піраньї

Тієї ж миті десь на задвірках свідомості, мов стріла пролетіла думка: «Що я, в біса, тут роблю?!». Але я прожогом прогнав її, адже точно знав, для чого прийшов сюди. Тобто, я думав, що знав…

— Так от… — почав я.

Дівчина, підперши кулачком підборіддя, дивилась на мене. Вона знову всміхалась — всміхалась тепло і приязно. Серце підскочило у мене в грудях. Вона готова мене пробачити?! Я не міг повірити власним очам!

«Для чого? Для чого, чорт забирай, я сюди приперся?…». Якесь моє інше, підсвідоме «я» тим часом наполегливо намагалось достукатися до здорового глузду, настирливо терзаючи свідомість: «Агов, чувак! Ти що, бляха, виробляєш? Блекоти об’ївся, га?».

Втім, підбадьорений виглядом Марусі, котра, здавалося, готова була от-от кинутись в мої обійми, я… гепнувся на одне коліно. Клянуся Богом, я не знаю, що за таємнича сила примусила мене опуститися навколішки!

— Ти знаєш, я… — пробую наново почати вирішальну промову, але знову зависаю на половині першої фрази.

Дівчина тим часом зробила крок уперед і нахилилась до мене. Її обличчя опинилось прямо наді мною, я відчував тепло її дихання, кучеряве волосся майже торкалося мого напруженого лоба.

«Для чого це все? Що я тут роблю?… Букет червоних троянд і „рицарська“ стійка. Дідько, от ідіотизм!».

І тут замість того, щоб прощебетати щось розумне, тим самим оформивши наше примирення, я неждано-негадано відкидаю букет убік і рвучко зриваюся на рівні ноги. Відтак хапаюся за голову, починаю нелюдськи горлопанити «а-а-а-а-а-а!!!» і… прокидаюся.

— А-а-а-а!!! — продовжую репетувати вже прокинувшись. — Фуф! Фуф!

Постіль зіжмакана, подушка валяється під шафою в іншому кутку кімнати, простирадло мокре від холодного поту. А сам весь тремчу, неначе пекінес, якого випустили побігати на подвір’я посеред зими, і голосно аж до непристойності клацаю зубами. І присниться ж таке, Боже правий! Наче й не їв нічого важкого на вечерю, а тут такий кошмар, що недалеко й до інфаркту.

Витерши простирадлом краплини поту з обличчя, я підірвався і кинувся на кухню, шукаючи чого-небудь заспокійливого. «Валер’янка, — гупало мені в голові, — мені потрібна настоянка валер’янки. Швидше. Або корвалол… краще корвалол…». Тремтячими руками я промацував полиці підвісних шафок, коли раптом згадав, що ніколи в житті не пив ні валер’янки, ні корвалолу, і що їх, відповідно, нема, і взагалі ніколи у мене не було. «Господи, дай що-небудь, — подумки благав я, — будь-що седативне!». Різким рухом я розчахнув дверцята холодильника і напруженим поглядом окинув його вміст. Ковбаса! У мене є докторська ковбаса! Не довго думаючи, схопив товстенний кавалок і запхав його до рота. Майже не розжована блідо-рожева маса пропхалася стравоходом і приємно булькнула, досягнувши живота. Фуф… За хвилину мене попустило, і я зрозумів, що врятований. Ковбаса — це наше все! Поки є дешева докторська ковбаса, ми, мужики, не помремо.

Дрож у кінцівках остаточно минула і думки прояснились. Я глипнув на годинник. Шоста ранку. Подумалось, що після такого морального потрясіння я навряд чи засну. Тож я повернувся у кімнату, всівся на ліжко і взяв до рук мобілку. Набрав номер Алекса.

— Ти не спиш? — спитав я.

— Вже ні. А що трапилося? — відказав Алекс.

Схоже, мій голос ще тремтів після нічного жахіття.

— Та нічого особливого. Кошмар наснився, — пояснив я.

— Що саме?

— Ну… — зам’явся я, — крокодили.

— А-а-а. Ну, так. Крокодили — це дуже страшно, — сонно пробурмотів мій товариш.

— Чувак, — сказав я, — треба щось робити. Навіть не знаю… Напитися чи щось таке… А то я… мені… Словом, сниться мені тут незрозуміле всяке.

— Та без проблем, — з готовністю відказав Алекс. — Поїдемо сьогодні ввечері в «Shooters». Чи ще кудись.

— Ага. Поїдемо. Тоді давай, до зустрічі.

— Бувай. Будь крепким.

Я пошльопав на кухню і підступив до вікна, впершись носом у шибу та коліньми в гарячу батарею. Затим розчахнув кватирку, з насолодою заковтнувши свіжого морозного повітря. У будинку напроти в кількох вікнах горіло світло. Ранні пташки. Певно, збираються на роботу, подумав я.

Затишна меланхолійна сірість зимового ранку наповнювала мене непередаваним спокоєм та умиротворенням. Останні зірки безгучно тріскались і зникали, розплавляючись у блідій та холодній синяві вранішнього неба. Напівсонний Київ нагадував приспане ніжною материнською колисковою рожевощоке немовля — безтурботне й сумирне, мов ангел. Дарма, що це ілюзія. Адже за кілька годин цей ангел перетвориться на сповитого отруйними газами монстра, що захлинатиметься ревом тисяч загрузлих у автомобільних пробках двигунів. Я потягнувся, хруснувши суглобами, мрійливо проказав «мда-а-а…» і розпочав нелегкий процес приготування сніданку.

Життя тривало…

Хеппі-енд для дівчаток

Пройшло півроку…

Приспіло літо 2010 року, певно, найбільш спекотне з усіх, що я пам’ятаю. Наприкінці червня жорстока спека важким запилюженим саваном накрила столицю України і не сповзала з міста аж до середини серпня. Київ перетворився на справжнє пекло. Всі, хто тільки міг, намагалися гайнути чимдалі від розкваслого смердючого асфальту, оскільки щільний частокіл бетонних багатоповерхівок не пропускав всередину міста прохолодного вітру з північних лісів. Ситуація погіршувалася сотнями тисяч кондиціонерів, котрі, надриваючись, працювали день і ніч. Мало хто розуміє, що все висмоктане з приміщень тепло кондиціонери скидають через зовнішні блоки на вулицю, ще більше підвищуючи температуру повітря в столиці. Атмосфера наситилась гарячим брудом і стала схожою на застигле драглисте желе.

Я перечікував нечувану жарінь на дачі мого друзяки Ігоря, що заховалася в лісі неподалік села Липовий Скиток за п’ятдесят кілометрів від Києва. Посеред густого переліску спека майже не відчувалася. Крім того, неподалік розкинулися кілька озерець та річка, котрі рятували нас у найгарячішу пору доби.

Ми саме ловили рибу на вечерю, коли в моїй кишені задеренчав мобільний. Витерши вологу долоню об шорти, я витягнув телефон і приклав його до вуха.

— Альо! Кідрук на проводі!

— Максе, привіт! Як справи?

Телефонував мій агент.

— Як завше — краще від усіх! — бадьоро відповідаю; попри нестерпну спеку настрій у мене був нівроку. — Що у вас нового?

— Мені щойно подзвонили з оргкомітету фестивалю «Країна мрій». Знаєш такий?

— Ну знаю. І що?

— Просять, щоб ти виступив на одній зі сцен. Прочитав якесь своє оповідання.

Я зам’явся. Загалом я ніколи не відмовляюсь від участі у публічних дійствах. Але цього разу від самої думки про те, що доведеться пертися в Київ у таке пекло, мені зробилося млосно.

— Коли це буде? — мляво запитую.

— Десятого липня на Співочому полі. Там є міні-сцена, «Курінь» називається, з неї усілякі писаки зачитують свої опуси. Ти матимеш у своєму