Жан-Марі Гюстав Леклезіо - Золотошукач

які супроводжують вози. Одного дня ми пішли вздовж берега Анкру, аби працювати в траншеях, перетнули велике вівсяне поле і стерню, на якій лежали трупи коней, що загинули на війні. Трупи вже почорніли й смерділи, над ними з криком кружляли ворони. Ми не новачки, ми всі бачили смерть товаришів, яких, зігнувши пополам, наче невидимим ударом кулака, відкидали назад кулеметні черги, тих, з яких набої випускали кишки чи вибивали з них мізки. Але коли ми проходили через поле, де лежали сотні скелетів мертвих коней, у нас підкошувалися ноги і нудота підходила до горла.

То був лише початок війни, але ми цього ще не знали. Тоді ми думали, що кінець боїв близько, що всюди, навколо нас, країна була порожньою, схожою на ці купи убитих коней. Попереду нас, наче море — пагорби, ліси, темні, попри літнє світло, майже нереальні, над ними мали право літати лише ворони.

Що там було? Вороги, мовчазні, невидимі, вони там жили, розмовляли, їли, спали, як ми, але ми їх ніколи не бачили. Інколи звук кулеметів, далеко, на північному заході чи на півдні, підказував нам, що вони все ще там. Чи надривне рокотання літака, що летів між хмарами і якого ми ніколи не побачимо.

Отже, ми прокладали дороги. Щодня вантажівки підвозять каміння, яке купами, на однаковій відстані, скидають на берегах Анкру. Солдати Територіальної Армії і Нової Армії приєдналися до нас, аби збудувати дороги, прокласти залізничну колію, яка через річку піде на Ардекур. Після цих кількох місяців — нікому не відродити того краю. Там, де на початку зими були лише пасовиська, поля, ліси, кілька ферм, зараз розкинулась мережа кам’яних доріг, залізничних колій, з прибудовами, критими руберойдом, ангарами для аеропланів і танків, боєприпасами. На додачу до того всього маскувальні бригади встановили великі брунатні шматки брезенту, натягли парусину, яка імітує убогу рослинність. Коли дме вітер, ці полотнища ляскають, наче вітрила на кораблі, і чути пронизливу музику вітру серед натягнутих колючих дротів. Усередині широких вирв укопали великі гармати, що нагадують велетенські мурашники, зловісні земляні краби. Без кінця прибувають і від’їжджають вагони, підвозять ящики з набоями — 37-го і 47-го калібру для корабельних гармат, а також 58-го і 75-го. За залізничною колією люди риють траншеї на берегах Анкру, бетонують платформи для гармат, будують укріплення. В низині, на південь від Ардекура, поблизу Альбера, Авелюї, Меніля, там, де долина звужується, збудували бутафорські укріплення, які імітують руїни, фальшиві колодязі, в них розмістили кулемети. Списану уніформу набили соломою і зробили опудала, які нагадають трупи солдатів, що лежать на землі. Зі шматків бляхи і гілля змайстрували щось на кшталт дуплистих дерев, аби заховати в них вартових, кулеметників, гаубиці. На дорогах, на залізничних коліях, на мостах поставили широкі завіси трав’янистого кольору з сухого пальмового гілля, виклали копиці сіна. Зі старої баржі, що прийшла з Фландрії, Експедиційний Корпус зробив канонірського човна, який патрулюватиме на воді від Анкру до Сомми.

Зараз, коли настало літо, дні такі довгі, що ми відчуваємо приплив енергії, наче все те, що готувалося на наших очах, було лише грою, ми більше не думаємо про смерть. Оділон після відчаю зимових місяців, проведених у болотах на березі Анкру, став веселим і довірливим. Увечері після робочого дня на дорогах і на залізниці він розмовляє з канадійцями, п’є каву перед початком відбою. Ночі — зоряні, і я пригадую ночі у Букані, в Англійській затоці. Вперше за багато місяців ми дозволяємо собі відверті розмови. Люди розповідають про батьків, про наречену, про дружину з дітьми. Виймаються фотокартки, старі вицвілі брудні шматочки картону, на яких при непевному світлі каганця з’являються ледь усміхнені обличчя, далекі постаті, неясні, наче привиди. У нас з Оділоном нема фотокарток, але у мене в кишені гімнастерки лежить останній лист від Лаури, отриманий в Лондоні перед тим, як ми мали завантажитись на Дредноут. Я стільки разів його читав і перечитував, що можу переказати напам’ять, з її наполовину глузливими, наполовину сумними інтонаціями, які мені так подобаються. Вона пише про Мананаву, де ми зустрінемося одного чудового дня, коли все закінчиться. Вона вірить у це? Отож, якось увечері я не можу стриматися і розповідаю Оділону про Мананаву, про двох фаетонів, які у сутінках кружляють над яругою. Він слухав мене? Гадаю, він заснув, поклавши голову на свій мішок у землянці, яка стала нашим домом. Мені було байдуже. Мені було потрібно виговоритися, не для нього, а для мене самого. Аби мій голос здійнявся над цим пеклом і дістався острова, на якому була Лаура і, широко розплющивши очі, слухає жебоніння дощу, як колись у будинку в Букані.

Уже так давно ми облаштовуємо цю декорацію, що й самі не віримо у справжність війни. Іпр, марші-ривки до Фландрій, усе це десь дуже далеко. Більшість моїх товаришів не знали цього. Спочатку це театральне окозамилювання смішило їх — вони ж розраховували понюхати пороху, почути грім гармат. Зараз вони не розуміють, непокояться. «Невже війна така?» — запитує Оділон після важкого дня, проведеного за риттям мінних ходів, траншей. Небо над нами свинцеве, важке. Грози супроводжуються раптовими зливами, і, коли настає передишка, ми мокрі, як хлющ.

Увечері в землянках люди грають у карти, дрімають, чекаючи відбою. Обмінюються новинами, про бої під Верденом, і ми вперше чуємо ці дивні назви, які часто повторюються: Дуомон, яр де ла Дам, форт у Во і та назва, від якої я здригаюся, Мортом[35]. Один солдат, англійський канадієць, розповідає нам про тунель Таван, де складають поранених і померлих, поки нагорі вибухають бомби. Розповідає про спалахи вибухів, дими, жахливе завивання мортир 370 калібру, про всіх тих скалічених і спалених людей. Це справді літо? Іншими вечорами на траншеї опускається вражаючої краси призахідне сонце. Великі яскраво-червоні й фіолетові хмари пливуть у сіро-золотому небі. Ті, що вмирають у Дуомоні, бачать це? Уявляю життя на небі, високо над землею, наче на крилах фаетонів. Не бачиш ні траншей, ні вирв від снарядів, ти — у вимірі, де всього цього нема.

Усі ми знаємо, що тепер бій близько. Підготовчі роботи, які ми виконували з початку зими, завершені. Підрозділи більше не йдуть до каналу, потяги майже не проходять. У затінку під брезентовими навісами стоять гармати, кулеметники розташувалися у овальних гніздах у кінці траншей.

У середині червня почали прибувати солдати Роулінґсона. Англійці, шотландці, індійські батальйони, південноафриканці, австралійці, з Фландрій[36], з Артуа поверталися дивізіони. Ми ніколи не бачили стільки