Стівен Кінг - Кінець зміни

— вона прибрала фляжку з болючими (але рятівними) металевими стирчками. Фредді шкандибає назад до вітальні і дивиться на калюжу крові й скотчу на підлозі. А якби він тоді нахилився і приставив дуло їй до потилиці — так, про всяк випадок…

Фредді заплющує очі й намагається зберегти притомність серед хвиль нудоти й запаморочення, які прокочуються крізь неї. Коли трохи кращає, вона підходить до крісла й дуже повільно сідає. Як бабця з хворою спиною, думає Фредді. Дивиться в стелю. І що ж тепер?

Перша думка — зателефонувати 911, хай приїде «швидка» й везе до лікарні; але що вона там розкаже? Що прийшов чоловік, який видавав себе за мормона чи свідка Єгови, і, коли вона відчинила, вистрілив у неї? Чому? Для чого? І з якої речі вона, самотня жінка, відчиняє двері невідомо кому о третій ночі?

І це ще не все. Приїде поліція. А в спальні в неї — унція плану і восьмуха кокаїну[44]. Ну гаразд, цю фігню можна повикидати, а що з отим робити, що в комп’ютерному кабінеті? Там у неї в процесі штук із шість протизаконних хаків плюс цілий віз дорогого обладнання, яке вона не зовсім купувала. Копи захочуть знати, чи раптом той, хто стріляв, не був якось пов’язаний із вищезазначеною електронікою. Може, ви йому винні гроші за це? Може, ви з ним працювали, викрадали номери кредитних карток та іншу особисту інформацію? Ну й вони не пройдуть повз репітер, який розморгався, як ігровий автомат у Лас-Вегасі й розсилає нескінченні сигнали через вай-фай: відправляє спеціального шкідливого черва на кожен живий «заппіт», який знаходить.

А це що таке, міс Лінклаттер? Що конкретно воно робить?

І що вона їм скаже?

Фредді роззирається, сподіваючись усе ж побачити конверт із грошима на підлозі чи канапі, але, звісно, він забрав гроші з собою. Якщо взагалі там були гроші, а не «кукла» з нарізаних папірців. Вона тут, у неї стріляли, вона отримала контузію (Божечку, будь ласка, хай не перелом кісток черепа…), і баксів у неї не густо. Що робити?

Вимкнути репітер — це передусім. У Докторі Z сидить Брейді Хартсфілд, а Брейді — поганий мотоцикл. Хоч що там той репітер розсилає — це якесь злоїбуче гівно. Вона ж і збиралася його вимкнути, правильно? Це, може, дещо в тумані, але хіба не такий був її план? Вимкнути — і залишити сцену? Так, отого остаточного платежу на квиток їй не дали, але ж, попри її вільне поводження з готівкою, в банку ще кілька тисяч лежить, а «Corn Trust» відчиняється о дев’ятій. Плюс є ще картка до банкомата. Тож репітер вимикаємо, душимо цей стрьомний сайт zeethend у пелюшках, змиваємо кров’яку з обличчя — і на хрін їдемо з Доджа. Не летимо — зараз аеропорти з їхньою охороною просто як мишоловки якісь, — а автобусом, потягом будь-яким на золотий захід. Чи це не найкраща думка?

Фредді встає і човгає до дверей комп’ютерної — і тут до неї доходить очевидна причина, чому ця ідея не найкраща. Брейді пішов, але він би не пішов, коли б не міг стежити за своїми проектами з відстані, особливо за репітером, а зробити це — найпростіше у світі. Він тямить у комп’ютерах — та він просто геній, власне, хоча їй і достобіса прикро це визнавати, — і він майже напевне залишив собі «чорний хід» до її установок. Коли так, то він зможе перевіряти все, коли захоче, — йому тільки й треба, що ноут. Якщо вона цю хуєту вимкне, то він дізнається — і дізнається, що вона жива.

І повернеться.

— Що ж робити? — шепоче Фредді. Вона, тремтячи, бреде до вікна — ох ти ж, бля, як холодно в хаті взимку — і дивиться в темряву. — Що ж тепер робити?

12

Ходжесу сниться Бовзер, кусючий маленький песик-дворняга, який у нього був у дитинстві. Батько потяг песика до ветеринара і приспав його, попри плач і протести Ходжеса, після того як старий Бовзі покусав листоношу так, що довелося накладати шви. У цьому сні Бовзер вкусив його за бік. Він вчепився міцно й не відпускав навіть попри те, що малий Біллі Ходжес пропонував йому найсмачніші ласощі зі своєї торби, — і біль був нестерпний. Дзвонять у двері, і Ходжес думає: це прийшов листоноша — от його покусай, ти ж мав би його кусати.

Однак, випливаючи зі сну в реальність, він розуміє, що дзвонять не в двері — це телефон біля ліжка. Стаціонарний. Він намагається намацати слухавку, вона падає, він підбирає її з укривала і видає якийсь розмитий відповідник «алло».

— Я так вирішив, що в тебе мобільний на вібрації, — каже Піт Гантлі. Голос у нього зовсім не сонний і химерно веселий.

Ходжес мружиться й дивиться на годинник на тумбочці, але не може розібрати часу. Його пляшечка зі знеболювальним, уже наполовину порожня, затуляє цифрове табло. Боже, це ж скільки він учора його випив?

— Я теж не знаю, як це робиться. — Ходжес борсається, намагаючись сісти. Він не може повірити, що біль настільки швидко посилився. Наче він чекав, доки його розпізнають, а тоді запустив у нього свої кігті.

— Треба братися за розум, Керме.

Якось уже пізнувато, думає той, звішуючи ноги з ліжка.

— А чому ти телефонуєш… — Ходжес відсуває пляшечку з ліками, — …о шостій сорок ранку?

— Не міг дочекатися переказати тобі добру новину, — каже Піт. — Брейді Хартсфілд мертвий. Медсестра виявила на ранковому обході.

Ходжес підскакує на ноги і навіть не відчуває болю.

— Що? Як?

— Пізніше сьогодні буде розтин, але лікар, який його оглядав, схиляється до версії самогубства. У нього на язику і яснах залишки чогось. Викликаний лікар узяв зразок, а інший зразок бере наш медексперт ось просто зараз. Вони з аналізом не забаряться, адже Хартсфілд у них там така рок-зірка…

— Самогубство, — вимовляє Ходжес, проводячи рукою по скуйовдженому волоссю. Новина доволі проста, але все одно він ніяк не може її сприйняти. — Самогубство?

— Так він цим завжди захоплювався, — каже Піт. — Здається, ти сам так казав, і не раз.

— Так, але…

Але що? Піт має рацію. Брейді справді захоплювався самогубствами, і не лише чужими. Він же навіть був готовий загинути на ярмарку вакансій у центрі восени 2009 року, якщо все б пішло таким чином, а за рік він на інвалідному візку в’їхав до глядацької зали «Мінго» з трьома фунтами вибухівки, примотаними до сидіння. Так що його власна дупа опинялася в епіцентрі.