Стівен Кінг - Кінець зміни

— Але що?

— Не знаю… — каже Ходжес.

— А я знаю. Він нарешті знайшов спосіб, як це зробити. І все тут. У кожному разі, коли ти вважаєш, що Хартсфілд якось пов’язаний зі смертями Еллертон, Стовер і Скапеллі — та я й сам десь так гадав, — то тепер можеш розслабитися. Він врізав дуба, склеїв ласти, заробив дерев’яний костюм. Мертві бджоли не гудуть — і ура.

— Піте, мені треба трохи це перетравити.

— Не сумніваюся, — каже Піт. — У тебе з ним ціла історія була. Ну а я тим часом телефоную до Іззі. Хай з хорошої ноги встане.

— А ти мені перетелефонуєш, коли буде аналіз того, що він проковтнув?

— Ну звичайно. Тим часом, сайонара[45], містере Мерседес, ага?

— Ага. Атож.

Ходжес кладе слухавку, іде на кухню й ставить чайник, щоб запарити каву. Треба йому чаї пити, кава в його бідолашних нутрощах дірку пропалить, але зараз йому байдуже. І ліків він поки що пити не буде. Йому потрібна якомога ясніша голова.

Висмикує зарядку з мобільного й телефонує Холлі. Та відразу бере, і він питає себе, коли ж то вона встала. О п’ятій? Ще раніше? Може, деякі запитання краще залишити без відповіді. Він переказує їй те, що чув від Піта, і вперше за час їхнього знайомства Холлі Джібні не витримує й матюкається:

— Блядь! Та ти що, жартуєш?!

— Ні, хіба що Піт пожартував, а я так не думаю. Він до обіду жартувати навіть не пробує, та й не вміє він того до ладу.

На мить западає тиша, а потім Холлі питає:

— А ти в це віриш?

— У те, що він мертвий, так. Тут навряд чи його могли з кимось сплутати. А що самогубство? Мені здається… — Він намагається дібрати слова, не може і повторює те, що сказав колишньому колезі п’ять хвилин тому: — Не знаю…

— Уже все скінчено?

— Мабуть, ні.

— От і я так думаю. Треба розібратися, що сталося з «заппітами», які залишилися після банкрутства компанії. Не розумію, як Брейді Хартсфілд міг бути з ними пов’язаний, але так багато ниток тягнуться до нього. І до концерту, на якому він намагався влаштувати вибух.

— Я знаю. — Ходжес знову уявляє собі величезні тенета, де посередині здоровенний отруйний павук. Тільки дохлий.

Мертві бджоли не гудуть, думає він.

— Холлі, ти зможеш під’їхати до лікарні, коли Робінсони забиратимуть Барбару?

— Зможу. — Вона на мить замовкає і каже: — Залюбки. Я зателефоную Тані й спитаю, чи вона не заперечує, але не сумніваюся, що вона погодиться. А навіщо?

— Хочу, щоб ти показала Барб шість фотографій. П’ять яких-небудь літніх чоловіків у костюмах і доктор Фелікс Бабіно.

— Ти думаєш, що Майрон Закім був лікарем Хартсфілда? Що саме він дав Барбарі й Гільді оті «заппіти»?

— Поки що це на рівні відчуттів.

Але це дуже скромне твердження. На такому етапі це трохи більше, ніж відчуття. Бабіно брехнями не пустив Ходжеса в палату Брейді, а потім ледве з кулаками на нього не кинувся, коли Ходжес спитав, чи з ним самим усе гаразд. А Норма Вілмер стверджує, що він ставив якісь недозволені експерименти на Брейді. «Розслідуйте, що робить Бабіно, — казала вона йому в „Барані чорному“. — Створіть йому клопіт. Б’юсь об заклад, вам вдасться!» Для людини, яка, можливо, має в запасі лише кілька місяців життя, не такий уже це виклик.

— Добре, я поважаю твої відчуття, Білле. Не сумніваюся, що зможу знайти на якій-небудь сторінці фото доктора Бабіно з одного з тих благодійних заходів, які часто в лікарів відбуваються.

— Добре. А тепер нагадай-но мені, як звати ту довірену особу.

— Тодд Шнайдер. Йому треба зателефонувати о восьмій тридцять. Я до Робінсонів, мене не буде на місці якийсь час. Джерома приведу.

— Гаразд, чудово. Номер Шнайдера маєш?

— Я його тобі електронною поштою надіслала. Ти ж пам’ятаєш пароль до своєї пошти, правда?

— У мене ж рак, а не склероз.

— І сьогодні в тебе останній день на розслідування. Не забудь.

Ну як він може забути? Його покладуть у ту саму лікарню, де помер Брейді, і там йому остання справа, відкладена на безвік, тоді точно не даватиме спокою — і все… Йому ця ідея дуже не подобається, але нема на то ради. Усе швидко летить.

— Поснідай.

— Поснідаю.

Він завершує розмову і з сумом дивиться на запарену каву. Як же й гарно пахне! Ходжес виливає напій у раковину і вдягається. Він не снідає.

13

У «Що впало…» без Холлі за столом дуже порожньо, але на сьомому поверсі Тьорнер-білдингу, принаймні, тихо; галасливої команди з туристичного агентства, що далі коридором, іще щонайменше годину не буде на місці.

Ходжес найкраще думає над пачкою жовтих папірців, записуючи думки в міру їх появи, намагаючись виявити зв’язки і сформувати узгоджену картину. Так він працював у поліції, і йому частіше вдавалося встановити такі зв’язки, ніж не вдавалося. Він заслужив чимало подяк за роки служби, і вони купою навалені в його шафі замість красуватися на стіні. Грамоти й подяки для нього ніколи нічого не означають. Справжня нагорода — це той спалах, коли бачиш зв’язок. Він відчув себе не в силі зупинитися. Звідси й «Що впало, те пропало» замість пенсії.

Цього ранку записів на папірцях немає — тільки намальовані схематичні чоловічки, які залазять на гору, циклони й летючі тарілки. Він доволі твердо впевнений, що всі частинки пазлу вже на столі і йому залишається тільки правильно їх зібрати, — але смерть Брейді Хартсфілда стає ніби завалом на шосе його особистої інформації й спричиняє затор. Щоразу, коли він поглядає на годинник, минає п’ять хвилин. Ось уже скоро й настане час телефонувати Шнайдерові. Коли він вийде на зв’язок, почнуть приходити галасливі турагенти. Потім Холлі і Джером. І тоді вже не буде жодного шансу подумати спокійно.

«Подумай про зв’язки, — казала Холлі. — Вони всі ведуть до нього. І до концерту, який він хотів підірвати».

Так. Так, ведуть. Бо право на безкоштовне отримання «заппітів» отримали люди, в основному дівчатка, які зараз уже підлітки, — що могли довести свою присутність на тому концерті «Довколишніх», і вже зниклий вебсайт. Разом із Брейді той сайт — це ті мертві бджоли, які не гудуть, — і ура.

Нарешті він друкованими літерами пише серед своїх малюнків два слова і обводить їх колами: «концерт» і «залишки».

Він телефонує до лікарні імені Кайнера, просить з’єднати з «Відром». Так, кажуть йому, Норма Вілмер зараз є,