Павло Архипович Загребельний - Левине серце

мірмідоняни, а поет спокійно оспівує п’ятьох їхніх вождів, розповідає про походження кожного з них, неквапливо перелічує імена батьків і матерів, вимальовує в усіх деталях родовід і Алкімедона, і Фенікса, і Пізандра, і Євдора, і Менесфія. Без такої (відверто кажучи, неприродної) затримки дії епос немислимий. Зухвалому ж авторові (не Гомеру, а Загребельному) конче кортить написати саме світлоярівський епос, хай і куценький та піддирканий, бо, кажуть, тепер епос страшенно модний.

Нормальний плин розповіді, здавалося б, не вимагав вводити в конфлікт довкола буряків нових героїв, бо й так зібрано там мало не всіх найповажніших людей Світлоярська. Але Самусеві потрібен помічник, а з присутніх на буряковому полі ніхто в такому темному ділі помічником не міг бути. Тоді хто ж? Не інакше, як Рекордист Іванович, син Івана Івановича Несвіжого, колишнього обліковця тракторної бригади, а тепер старшого вагаря, завідуючого колгоспним сховищем пального і отрутохімікатів. Між пальним для машин і гербіцидами для обробки зерна й нищення бур’янів на полях спільного немає нічого, ці вкрай несхожі речовини об’єднуються тільки особою Івана Івановича Несвіжого, якому правлінням колгоспу довірені ключі і від одного, і від другого сховища. А що спільного між Самусем і сином Несвіжого Рекордистом? Один трудівник, другий ледащо, один гримить славою, про другого розлітається неслава, одного хоч, може, й не люблять, так шанують, другому — ні любові, ні шани, тільки махнуть рукою: «A-а, Рекордист Іванович?.. Отой жабоштрик?..» Що може об’єднувати таких несхожих своєю поведінкою людей? Вік? Але Рекордист був молодший. Мотоцикли? Але в Самуся — це премія за трудові успіхи, а в Рекордиста куплений за невідомі заощадження Івана Івановича Несвіжого, невідомі й не до кінця з’ясовані, бо зростали вони невпинно і з такою швидкістю, що незабаром дали змогу придбати ще й «Москвича», на якому Рекордист ганяв по світлоярівському асфальту в неділю, щоб показатися перед людьми в усьому блиску й розкошах. Тут би можна було трохи затриматися, щоб розповісти про вагарювання Івана Івановича. Але ця посада в колгоспі оточена майже такою таємницею, як деякі містичні культи, і навряд чи з нашими слабкими силами вдасться піднести бодай краєчок таємничої завіси. Дамо змогу зробити це колгоспній ревізійній комісії, очолюваній уже тридцять років дідом Левенцем, і повернемося до отого питання про спільність між Самусем і Рекордистом. В чому ж вона і чи була насправді? Була, і в такому пункті, про який не здогадуються ні найдопитливіші, ні найдоскіпливіші, ні найпричіпливіші читачі.

Самусь і Рекордист Іванович були родичі! Бо Рекордист теж носив прізвище Самусь, а Несвіжими їх звали через те, що дід Рекордиста Івановича Іван Самусь ще до війни, відбуваючи військові збори в Яреськах…

Ах, яка це була типово карпоярівська історія! Але автор боїться, що її виклад неприпустимо уповільнить нашу розповідь, і вимушений утриматися від спокуси поговорити про те, що сталося колись у Яреськах. А як же з епосом і з навмисним уповільненням дії? Про епос автор пам’ятає, але не забуває й того, що він не Гомер, а Рекордист Іванович — не строкатозбройний Менесфій, тому про Яреськи поговоримо трохи згодом.

Отже, Самусь звернувся до Рекордиста Івановича як до родича з таким запитанням:

— Рекордя (це було пестливе від Рекордист), ти б поміг мені в однім ділі?

— Кики-брики! — блиснув Рекордист міцнющими зубами. — Кому ж і помогти! Ми ж Самусі, а не собачі хвости!

— Все правильно. Слухай обома вухами.

— Кики-брики!

— Свисни в старого ключі від хімікатів, одімкни вночі сховище. Вночі, пойняв?

— Ну?

— І дістань там такого, щоб і верблюд здох. Можеш?

— Ну!

— І тоді зробимо одну штуку.

— Кики-брики!

«Робити штуки» — це для Рекордиста Івановича хоч і медом його не годуй. Все було зроблено мовчки, швидко, точно і, можна б сказати, з потрібною вишуканістю.

47

І, як пишеться в одній священній книзі, була ніч…

А тоді (без посилань на будь-які книги) настав день. Вночі засипалося, вдень змололося, а вже «гоп, мої гречаники!» за всіма законами мало б припасти на вечір.

Так воно й сталося. Зінька Федорівна скликала розширене засідання правління, щоб обговорити наслідки (і оті Самусеві, ясна річ!) весняної сівби, порадитись про догляд за посівами, поставити завдання на майбутнє, мобілізувати трудівників, взяти відповідні (тобто підвищені) зобов’язання, намітити й накреслити плани. Одним словом, усе, як воно ведеться і як має бути в порядних людей. Доповідь збиралася робити Зінька Федорівна, і вона б зробила ту доповідь, і зробила б, поза всякими сумнівами, прекрасну доповідь, але не встигла розтулити рота, як до зали засідань нової контори (зауважимо, аж на другий поверх!) влетів помічник комбайнера Левенця Педан, поперед нього влетів дух дешевих сигарет, але не в дешевих сигаретах цього разу була суть, а в самому Педанові. Бо влетів він не для того, щоб мерщій сісти й слухати прекрасну доповідь Зіньки Федорівни. Ні, він став на порозі страшний і розкуйовджений, дико буксував очима, кривив рота — ось-ось скреготне зубами, ліву руку тримав у кишені штанів, але ніхто не помітив ні буксування Педанових очей, ні кривленого рота, ні глибоко засунутої в кишеню (вона там так і зоставалася впродовж усіх подальших подій) руки, — натомість усі побачили, що в правій руці Педан тримає величезного чорного півня. Півень був неживий, зате Педан — живіший за всіх живих, і з найглибших надр його душі так і рвалося обурення відчаю.

— Бачили оце? — крикнув він і махнув півнем, мовби хотів дістати до дванадцятиплафонної люстри, за яку колгоспний бухгалтер виклав шістдесят сім карбованців дев’яносто вісім копійок, а в колгоспного електромонтера Альоші Арсеновича перегоріло три лампочки, поки він її чіпляв і монтував.

— Товаришу Педан, як це називається? — суворо звернулася до Педана Зінька Федорівна.

— Бачили? — ступнув до залу Педан і знов махнув півнярою, що вражав розмірами й красою навіть неживий. А кожен з присутніх легко міг уявити цього півня живим і здоровим у його природному стані й природному оточенні, тобто серед курочок, як гордо походжає він, як стріпує високим червоним гребенем, як поклацує роговими шпорами на міцних ногах, як розставляє крила, нашорошує пір’я на шиї і кидає світові свій життєрадісний клич: «Ку-ку-рі-ку-у!»

Півень для українського селянина — це символ незнищенності часу й самого життя. Вмирати він може тільки для борщу або для холодцю. Така смерть цілковито виправдана, бо в ній є достатня причина і благородна мета, адже нічого благороднішого не може бути для півня, ніж попасти в найсмачніший у світі український борщ.

Але щоб отака безглузда, невиправдана і,