Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

— Добре, перекажу.

— Знаєш, я думаю, що тобі варто з ними інколи зустрічатися. Можливо, вам усім трьом разом. Це буде добре і для тебе, і для них.

— Ну, так. Непогана думка, напевно.

— Напевно, що для мене також, — сказала Ері. — Хоча я не зможу бути з вами. Але все одно.

Цкуру кивнув: — Добре, я спробую організувати таку зустріч найближчим часом. І для тебе також.

— І все ж таки, як дивно...

— Що саме?

— Та чудова пора минула і вже ніколи не повернеться. Прекрасні можливості зникли, поглинуті течією часу.

Цкуру мовчки притакнув. Він не знайшов, що сказати, хоча розумів, що треба було б.

— Зими тут дуже довгі, — сказала Ері, дивлячись на поверхню озера. Наче говорила до себе далекої-далекої. — Ніч страшенно довга, і здається, ніколи не закінчиться. Все навколо замерзає на камінь. Уже починаєш сумніватися, чи весна взагалі колись настане. Скільки не старайся про таке не думати, в голову починають лізти похмурі думки.

Цкуру і далі не знав, що сказати. Просто мовчки дивився на поверхню озера, куди Ері спрямувала погляд. І вже аж тоді, коли сів у прямий літак до Наріти та запнув пасок безпеки, здогадався, що він мав би сказати у той момент. Чомусь правильні слова завжди спадають на думку запізно... Цкуру повернув ключ. Чотирициліндровий двигун прокинувся і загурчав.

— Прощавай, — сказала Ері. — Бувай здоровий. Бажаю тобі здобути Сару. Вона тобі необхідна. Я в цьому впевнена.

— Спробую.

— Слухай, Цкуру, запам’ятай одну річ. Зовсім ти не безбарвний. Це лише ім’я. Я знаю, що ми жартували з тебе, але ці жарти не мають ніякого значення. Ти надзвичайний і різнобарвний, Цкуру Тадзакі. Споруджуєш чудові станції. Здоровий тридцятишестирічний громадянин, маєш виборче право, сплачуєш податки. Можеш прилетіти навіть до Фінляндії, аби зустрітися зі мною. Тобі нічого не бракує. Тільки трохи більше впевненості в собі та відваги. Тобі потрібно лише це. Не можна втрачати найдорожчої людини через страх та дурнувату гордість.

Цкуру увімкнув передачу і натиснув на газ. Помахав рукою у відчинене вікно. Ері також помахала. Увесь час вона високо махала рукою на прощання.

Врешті її постать зникла за деревами. У дзеркалі відбивалася лише глибока зелень літа. Вочевидь, знову повіяв вітер, бо на широкому плесі озера де-не-де знялися білі брижі. З’явився каяк, яким веслував довготелесий юнак, і повільно й тихо проплив перед ним велетенським водяним хрущем.

Напевно, він сюди вже не приїде. Невідомо, чи побачить він ще колись Ері. Очевидно, обоє продовжуватамуть жити у своїх визначених місцях і кожен крокуватиме власним шляхом. Як казав Синій, назад вороття немає. Від таких думок звідкись безгучно набіг смуток, як набігає вода. Прозорий і безформний. Цей смуток був водночас і його власним, і разом із тим недосяжним далеким. У грудях заболіло, наче їх свердлили, стало важко дихати.

Уже на асфальтованій дорозі Цкуру зупинився на узбіччі, вимкнув двигун, обіперся на кермо і заплюшив очі. Йому потрібно було довго і глибоко вдихати, аби биття серця вирівнялося. Дихаючи так, відчув щось холодне і тверде посередині свого тіла (схоже на стержень вічної мерзлоти, яка не тане впродовж цілого року). Це воно викликало біль у грудях та стискало подих. Дотепер він не знав, що в ньому щось таке є.

Але цей біль був потрібен, стискання подиху — потрібне. Йому треба було іх відчувати. Тепер він повинен потрохи розтоплювати крижаний стержень. На це може піти багато часу. Але він мусить це зробити. Для того, аби розтопити лід, Цкуру потребував чийогось тепла. Його власного не досить.

«Спочатку я мушу повернутися в Токіо. Це перший крок». Він прокрутив ключ і знову увімкнув двигун. Дорогою назад Цкуру щиро молився, аби Ері не потрапила в лісі до рук злих гномів. Зараз він міг лише молитися.

18

Решту два дні Цкуру провів у Гельсінкі, блукаючи містом. Інколи накрапав мілкий дощик, але це дрібниця. У пору таких прогулянок він думав. А подумати потрібно було багато про шо. Перед поверненням до Токіо Цкуру відчував потребу якомога чіткіше зібратися з думками. Змучившись від блукання або від думання, Цкуру заходив у кав’ярню на каву з канапкою. Він не переймався тим, шо міг заблукати. Це не таке вже й велетенське місто, та й трамвай на кожному кроці. Гублячись у місті, Цкуру почувався навіть затишно. Останнього дня він подався на головний вокзал Гельсінкі, сів на лавку і провів пообіддя, спостерігаючи за відправленням та прибуттям потягів.

Із вокзалу зателефонував Ользі, аби подякувати. Сказав, шо йому вдалося відшукати Гаатайненів і приємно здивувати товаришку юності. А Гямеенлінна виявилася дуже гарним містом.

— Це чудово, я дуже рада, — сказала Ольга. Відчувалося, що вона щиро радіє.

— Я хотів би подякувати за допомогу і запросити вас на вечерю, — мовив Цкуру.

— Дякую за запрошення, але саме сьогодні день народження матері, тож я буду з батьками вдома, — відповіла Ольга. — Перекажіть Сарі вітання від мене.

— Добре, перекажу. Дякую за все, — сказав Цкуру.

Неподалік порту він повечеряв стравами з риби і випив півкелиха охолодженого шаблі у ресторані, який йому порадила Ольга. За вечерею думав про родину Гаатайненів. Вони також, мабуть, десь о цій порі вечеряють усі четверо за столом. Цікаво, чи знову на озері віє вітер? Про що там зараз думає Ері? Доторк її подиху ще досі теплів йому у вусі.

До Токіо Цкуру повернувся в суботу зранку. Нічого особливого цього дня не робив: впорядкував речі з подорожі, спокійно полежав у ванні. Думав, може, зателефонувати Сарі додому відразу після приїзду. Навіть узяв до рук слухавку і набрав номер. Але відразу поклав назад. Він потребував іще трохи часу, аби дати лад усьому тому, що коїлося в серці. Хоч і недовга, подорож виявилася дуже насиченою. Цкуру ще не йняв віри, що зараз він у самому серці Токіо. Здавалося, буквально оце щойно стояв на березі озера в передмісті Гямеенлінни і прислухався до чистого співу вітру. Яким би не стало його повідомлення Сарі, він мав добрати слова.

Цкуру влаштував прання, переглянув основні новини в газетах за період відсутності, пополудні вийшов купити продукти, але апетиту не було. Через збій біоритму ще за дня його почало хилити на сон. О пів на восьму він ліг трохи відпочити, але заснув