Харукі Муракамі - Безбарвний Цкуру Тадзакі та роки його прощі, Харукі Муракамі

і проспав майже до півночі. Спробував почитати книжку, яку брав у літак, але голова зовсім не працювала. Вирішив прибрати в хаті. Над ранок знову заснув і прокинувся перед обідом. Заповідався спекотний день. Цкуру ввімкнув кондиціонер, зварив собі кави і з’їв тост із сиром.

Після душу він задзвонив Сарі додому. Однак телефон стояв на автовідповідачі. «Залиште повідомлення після голосового сигналу», — почув Цкуру. Він трохи повагався і мовчки поклав слухавку. Годинник на стіні показував першу дня. Припустив можливість зателефонувати на стільниковий, але передумав.

Імовірно, Сара зараз обідає зі своїм коханцем, адже це неділя. Наразі ще трохи зарано для обіймів у ліжку. Згадав, як той чоловік середнього віку йшов по Омоте- сандо, тримаючи Сару за руку. Як тільки не намагався прогнати це видиво зі своєї голови, воно не зникало. Коли Цкуру з такими думками ліг на канапу, відчув, наче у спину йому встромили голку. Тоненьку, майже невидиму голочку. Біль такий собі, не кровоточить. Напевне. І все ж біль є болем.

Тоді він узяв велосипед і поїхав у басейн, де проплив свою звичну відстань. У тілі ще залишалася дивна затерплість. Цкуру здавалося, що під час плавання він інколи западає в сон. Однак плавати і спати водночас, ясна річ, неможливо. Це лише так здавалося. Під час плавання його тіло функціонувало майже на автопілоті, і принаймні на той час він зміг забути про Сару й того чоловіка.

Після басейну півгодинки подрімав. Це було глибоке забуття без снів із цілком вимкнутою свідомістю. Після того він випрасував собі кілька сорочок та хустинок для носа і приготував вечерю. Спік у духовці лососину з травами і з’їв її з картопляним салатом. Зварив місошіру з тофу і трубчастою цибулею. До того випив лише половину бляшанки охолодженого пива. Подивився вечірні новини по телевізору, а після того ліг на канапу почитати.

Сара зателефонувала йому перед дев’ятою.

— Ну, як твій біоритм, уже в нормі? — спитала вона.

— Сон збився, однак почуваюся нормально, — відповів Цкуру.

— Зараз можеш говорити? Чи сонний?

— Сонний, але хочу потерпіти ще годину і тоді лягати. Завтра вже на роботу, крім того, там нема як подрімати пообіді.

— Ну так, краще потерпи ще годину, — сказала Сара. — Слухай, це ти телефонував мені додому сьогодні біля першої? Я щось забула перевірити автовідповідач, а оце лиш недавно згадала.

— Так, я.

— Саме тоді я вийшла до крамниці поблизу.

— Ага, — сказав Цкуру.

— Але повідомлення ти не залишив...

— Та я не вмію залишати голосових повідомлень. Завжди хвилююся, слова застрягають у горлі.

— Я розумію, але своє ім’я ти ж можеш назвати.

— Загалом так. Треба було сказати, шо то я дзвонив.

Вона зробила невелику паузу.

— Розумієш, я трохи переживала. Переживала, чи вдалою була подорож. Я думаю, ти міг би залишити мені хоч якесь коротеньке повідомлення.

— Вибач, шо я так не вчинив, — перепросив Цкуру. — А що ти робила сьогодні цілий день?

— Прала, ходила до крамниці. Варила їсти, прибрала в кухні та ванні. Мені також необхідні такі буденні вихідні, — сказала вона і трохи змовкла. — Ну, а як ти? Зумів полагодити свою справу у Фінляндії?

— Мені вдалося зустрітися з Чорною, — сказав Цкуру. — Ми змогли нормально поговорити. Ольга мені дуже допомогла.

— Я дуже рада. Правда, вона гарна людина?

— Дуже.

Цкуру розповів, як він дістався до пречудового озера, розташованого за півтори години їзди від Гельсінкі, аби побачитися з Ері (тобто Чорною). Там у заміському будинку вона проводить літо з чоловіком, двома малими донечками та псом. А в невеликій майстерні поблизу вони з чоловіком щодня гончарюють.

— Вона видавалася щасливою. Напевно, життя у Фінляндії їй подобається, — сказав Цкуру. Якщо не брати до уваги окремих довгих і темних зимових ночей. Однак про це він змовчав.

— І як гадаєш, варто було їхати аж до Фінляндії, аби з нею зустрітися? — спитала Сара.

— Так, варто. Є речі, про які можна поговорити лише віч-на-віч. Завдяки цьому я багато чого довідався. Не буду казати, що геть усе зрозумів, але для мене ця розмова мала надзвичайно велике значення. І для мого серця також.

— Це прекрасно. Я дуже рада таке чути.

На мить запала тиша. Ваговита тиша, як тоді, коли обмірковують, куди дме вітер.

— Чомусь твій голос звучить якось трохи не так, як завжди. Це мені лиш так видається?

— Не знаю. Може, він звучить трохи дивно, бо я змучений? Це вперше в житті я летів літаком у такий далекий світ.

— То нічого надзвичайного не трапилося, так?

— Та ні, нічого надзвичайного. Я хочу тобі багато чого розповісти, але то буде довго. Краще зустрітися і розказати все за порядком, не поспішаючи.

— Ну, так. Зустріньмося. Але, в кожному разі, я дуже рада, що ти не надаремне мандрував до Фінляндії.

— Так, дякую. Цим я завдячую тобі.

— Нема за що.

Знову запала тиша. Цкуру пильно вслуховувався. Її значення він наразі не розгадав.

— Я хочу тебе шось запитати, — відважився Цкуру. — Можливо, цього краще не робити. Але все-таки я відчуваю, що мені ліпше бути щирим.

— Звісно, — сказала Сара. — Краще бути щирим. Питай.

— Я не знаю, чи зможу добре висловитися, але мені видається, що у тебе є хтось інший, крім мене. Це вже давно муляє мені серце.

Сара помовчала.

— Тобі видається? — спитала вона. — Тобто просто чомусь маєш отаке відчуття!

— Так, чомусь маю таке відчуття, — сказав Цкуру. — Я вже колись говорив, що не вмію тонко відчувати людей. Моя голова вроджена для створення конкретних речей. Так, як каже ім’я. Досить просто влаштована. Я погано розуміюся у складних порухах людської душі. Якщо вже говорити, то я добре не тямлю навіть у порухах власної. Тому намагаюся не мудрувати занадто, адже часто помиляюся в таких делікатних справах. Однак ця гадка вже сидить у мені якийсь час. І я подумав, що, можливо, краще щиро і безпосередньо тебе запитати, ніж вибудовувати якісь дивні інтерпретації.

— Зрозуміло, — сказала Сара.

— Ну, то в тебе є ще хтось, кого ти любиш?

Сара мовчала.

— Я хочу, щоби ти мене правильно зрозуміла. Я не маю до тебе жодних претензій, навіть якщо у тебе