Наталя Василівна Бабіна - Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна

серця й інших – Кіцісько, Василько і Каленик мовчки сиділи на лавці, і вирази їхніх облич та морди вже не показували ранішньої сили…

Раптом з-за колію донісся гортанний стогін, який перейшов у хрип. Кіт кинувся на звуки, я – за ним.

На колії, не в змозі перебратися через рейки, лежав павич Смерті; як зламане віяло, під ненатуральним до тіла кутом, напіврозкритий, здригався його сяючий хвіст. Очі пташки були наполовину заволочені білою плівкою.

Побачивши нас, пташка щось прохрипіла.

– Він каже, що Смерть не прийде ввечері, бо мніго коріння лізе. Каже, що білі товсті загострені коріння лізуть з землі. Їх треба як хутчій виривати, однак ні в якому разі не можна скльовувати, – переклав для мене кіт.

Пташка засовала лапами, спробувала змахнути крилами.

– Він каже, що більше не може.

Конвульсії перестали, плівка до кінця затягла очі, прекрасні фарби оперення згасли – пташка стала нежива.

– Алко, де ти? – стурбована Лена вибігла на колій. – Ідемо хутчій! – вона кинула стурбований позирк на мертвого птаха, але, очевидно, була поглиблена в інші турботи, то ніяк не прореагувала. – Толя кличе.

Покинувши павича, якому більше ніхто не міг допомогти, за кілька хвилин ми були біля горіха, де Толя з Сашкою Бриштгелем видобували з землі старовинну реліквію.

– Земля стала грітися, – зустрів мене Толік. – Що більше глибшаємо ямку – то теплій, а навіть гарячій.

– А до кісток докопалися?

– Поки ні. Але гріється не від них, джерело тепла десь в іншому місці. От пощупай сама.

Я стала на коліна на краю вже доволі глибокої, під два метри, ямки; на дні старої могили, справді, ніяких останків не назиралося. Скільки могла дістати, я провела рукою вниз по її піщаних стінах. І направду, що глибшій, то теплішою була земля… Тепло йшло з середини, то не було тепло нагрітої сонцем поверхні… Пожежа, яка розколихувала молекули, палала десь всередині. Дрібні-дрібні хвалі дрожу відчула я долонею. Повітря стало втікати з легенів…

– Ладно, пусти, – Толя трохи відсунув мене й скочив в ямку. – Так чи так, треба копати.

– Толя, мені страшно, – сказала я. – Я не винесу.

Він зирнув на мене коротко, усміхнувся, загнав лопату в темно-рудий пісок і сказав не мені, а Лені:

– Зломіте-но голову ще одній київській ампулі, чого їх тримати.

Лена кивнула й поспішила до Будки.

– Йди перевдягайся вже, – звернувся Толя до мене, викидаючи землю з ямки. – Ти у нас відома боягузка.

– Толік, ти думаєш, все буде добре?

– Якось буде, так не буває, щоб ніяк не було.

Сашко Бриштгель акуратно копав в іншій полові ямки, але наодинці з Толіком ми вже, мабуть, сьогодні не будемо. І я спитала:

– Толік, ти мене любиш?

– Так, – відказав він з могили.

– А кохаєш?

– Але, – і подивися на мене, щоб я не сумнівалася.

Мертві борються за життя

– Здається, докопались, – почувся голос Бриштгеля, і він присів над чимось на дні ямки.

Я витерла сльози і перейшла на другий бік, щоб бачити, що він робить. За хвилину він розчистив у землі лицьову частину черепа.

– Схоже, жіночий, – сказав Сашка. – Тепер вилазь, Толік, я сам.

Толік слухняво вибрався, підтягнувшись на краї могили на руках, а Сашко пересунувся до середини ямки і став акуратно розкопувати невеличкою мотичечкою там, пояснивши:

– Найвірогідніше, вона носила річ, яку вважала реліквією, в гаманці на поясі. Хоч би не пошкодити…

Я нигди не розуміла достеменно, що стоїть за ефмерізмом «боротьба за життя». У чому проявляється те, що людина «бореться за життя»? Погоджується лічитися, хоча лікуватися болюче і важко? Пхає замість себе на смерть іншого? В принципі, за цими словами може стояти будь-що. От у нашому випадкові у боротьбі за життя: 1) Сашко, стоячи на колінах, корпався в землі, що ставала щоразу теплішою, на дні ямки глибиною майже 2 м; 2) Ленка розпилила українську ампулу на Будці – я зрозуміла це по тому, як відступив відчай і перестало ломити кости; 3) Толік обняв мене ззаду обома руками і потерся щокою об моє волосся, що тепер нагадувало кошачу шкурку; 4) я притулилися до нього так щільно, як тільки могла. А ще ми будемо читати замову та співати.

Досвід археологічних розкопок допоміг Сашкові не пошкодити Гнилу Шкіру. За якісь час він подав нам шкіряний темно-брунатний гаманець завбільшки з долонь.

– Думаю, це воно.

Толік простягнув руку і допоміг нашому головному археологові вибратися.

На гаманцеві, мабуть, колись був шнурок-завязка, але спорохнів, і тепер Сашко просто розправив горловину і вийняв з неї…

Гнила Шкіра зовсім не була гнилою. У тонких пальцях Бриштгеля вона свіжо розвинулася. Дивовижно сяяли магічні чорні малюнки на яскравому червоному полі, як саме життя. Пролежавши в землі п’ять століть, Шкіра не заломилася, не була зм’ятою, вона начебто чекала цього дня – спокійно і терпливо.

Я подивилася на дно ямки, де виднілися частина черепу і ребра тієї, хто передав нам її.

Часто за життя борються і мертві.

З пошаною засипали могилу знову, поставили на місце стару колоду.

Молоді Homo sapiens

Вони сиділи на на подвір’ї, на траві, наймолодші з нас: Василько, онук Олени, Ксеня, Ядзя, Дмитро та Саша. Я побачила їх, вертаючись від горішника: вони про щось розмовляли, і навіть сміялися, і видно було, що це не тяжка розмова. Свіжа сила юні, гожість, доладність цих молодих Homo sapiens вітрилася, клубилася біля них, вражаюче сильна. Дмитро простягнув руку Ксені, та подала свою – краса цього руху була неймовірною. Кіцісько (Felis silvestris catus) лежав біля них, кінь (Equus ferus caballus) стояв обіч, перебираючі тонкими ногами – прислухувався. Ні, не про кабалу, але про ліси та лісив, про їх розкішні хвости, про латинь, русізну та польщизну, про листя трави та траву лугів Смерти – про життя та майбутнє говорила ця молодь у передчасі кінця світу.

Вечір довгого дня

Десь на Люб’язь-гозері, в селі Заблудині, давно немає старої хатки з очеретяною стріхою – як давно немає і її господарів, Дениса і Марфи. Десь в Прилуці хтозна-що роблять бандити Німця, може, збираються на нічний розбій. Десь на дачах, у Дуричах, в Страдчі, в Ковердяках, в Скоках, на Будці – як рідкі вогники на карті темної вечірньої країни, як декілька зірочок на небі, що починає меркнути, – збираються люди, щоб у назначений час сколихнути повітря хвилями звуків, дія яких невідома, в ірреальному сподіванні на резонанс. Їх мало, цих людей, але дихання їхнє теплиться. У плей-листі сьогоднішнього вечора на Будці, ретельно підібраному Петром за ознакою старовинності та народності, – місцеві духовні канти. Почнуть з «Проспали ми, продрімали ми…».

Сонце опустилося до небокраю не більше ніж на 60 градусів, але ми вже готові, стоїмо біля розритої та знову закопаної могили. На свіжому піскові палахтить червоний клаптик пергаменту, і чорні знаки на ньому здаються слідами невідомих істот.

Ми стоїмо в рядок – чотири жінки в чорному, для яких все життя сконцентрувалося в ці години та хвилини. Намагання Ленки дали виник – ми красиві, Марія, Ксенія, Ядзя і я. Чорні сукні ідеально