Наталя Василівна Бабіна - Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна

стояв той невеличкий солдат, що пригощав капітана папіросою. За нею прийшли, йокнуло серце.

– Хутчій давай!

Тяжко змусити себе встати, щоб іти на муку. Вона не змогла.

Невеличкий солдат розсердився, потягнув її за рукав.

– Вставай, кажу, ворушися! Зараз хто-небудь прочнеться, чи Синєоков вернеться, чи ще щось. Давай, давай!

Вона здивовано підвела очі.

Солдатик стояв перед нею, двері в клуню були зачинені, зате за солдатом виднілася вузенька драбина, приставлена до вишок. Її раніше тут не було.

Тепер вона здужала встати. Спочатку солдат, потім вона влізли драбиною на вишки. Тут він втягнув драбину наверх і ретельно сховав драбину далеко під сіно, підійшов до малесенького віконця у фронтоні, виліз в нього, очевидно, на приставлену зовні ще одну драбину, простягнув у віконце руки.

– Давай дитину.

– Але я не змогу сюди пролізти, воно замаленьке!

Віконце, точніше, просто виріз у дошках фронтону, і правда було як для ластівки чи шпака. Солдатик-ліліпут ще міг крізь його протиснутися, але вона ж була досить високою та статурною жінкою…

– Висунь голову.

Висунула. Він задоволено кивнув.

– Голова пройшла – пролізеш. Давай малого.

Вона передала йому сина, і він хутенько спустився вниз..

Не вагаючись, не думаючи більше, вона, викручуючися, стала вилазити. Коли вилізла – її каптанчик висів шматками, а з глибоких дряпин сочилася кров. Ледь не впала вниз головою, але за мить була вже на землі.

– Втікай, – просто сказав він, віддаючи їй дитину. Вона розгледіла, що обличчя у нього таке ж біле, аж синє, як у її сина; побачила зморшки кіля очей; руки спрацьовані, темні, з чорними пазурами, подерті та побиті.

– То ти наш? – спитала; хотіла спитати: звідкіль і чий – і не спитала.

– З Заказані я, – відповів на незадане запитання.– Віте з виставою приїжджали до нас, «Наталка-полтавка». Я тебе пам’ятаю. Я ноти тримав.

І вона легко знайшла в пам’яті той вечір. «Наталку-полтавку», підготовлену їхнім відділенням «Просвіти», всюди, де б вони не виступали, сприймали приголомшливо схвально. Так, вона пам’ятає також цю виставу в надбузькому селі: велика одрина, вся заповнена людьми не тільки з Заказані, але й з наокольних сіл – Страдча, Прилука, Дурич. На кріпах приплили люди й з Костомолот, Лариса «Ще не вмерла» там також була… У музикантів їхнього аматорського театру не було пюпітрів, і тому в кожному селі тримати перед ними ноти просили місцевих – діти аж билися за цю честь. Значить, і він там був також…

З-за різниці у зрості вона дивилася на нього вниз, як на дитину. Але він не був дитиною. Вона нахилилася і поцілувала його в губи – з пристрастю, з любов’ю, з коханням. Від його губ пахло титюном.

– Бережи тебе Боже, хлопче.

І побігла.

Вона бігла, а потім, коли бігти вже не могла – йшла глухими місцями, лісом, болотами, через Семенове та Гранне, рвалася в інший, Малоритський, район. Сподівалася, що їй це допоможе. Йшла залами і кімнатами лісу, майже тією самою дорогою, якою більше чим сімдесят років по тому буде йти її земляк Сашко Бриштгель, і, як і він, вийшла до Заблудина. Тут вона викладала перед війною в школі українську мову, тут здимала кімнату у стареньких Дениса та Марфи. Двері їхньої білої, критої очеретом хати на березі озера вона й відчинила ввечері.

Старе подружжя в присмерку сиділо біля столу.

– Дитинонько… – тільки й вимовила Марфа.

Хоча Марфа була бездітна, але вона все життя ходила за скотиною, то вміла ходити кіля сосунків і не опускала рук, навіть коли вони були при смерті. Вона нагріла води, опустила в неї хлопчика і пльохала йому на личко, аж поки він нарешті не закричав. Вона сповила його в свою стару спідницю і намазала губи каплею материнського молока, після чого він трохи взявся за цицьку. Потім вона, як зробила б це з вименем своєї корови, легко повикидала камені з цицьок Марії. Марія вимилася в тій самий воді, у якій купали дитину. Марфа дала їй свою іншу спідницю і каптан. Вона поставила на стіл картоплі і хліб.

Назавтра, ледь розвидніло, Денис кудись сходив, вернувся і запряг коня у воза. Віз вистелили сіном, накрили радюгою. Лице Марії намазали червоною глиною, обв’язали голову хусткою. Вона лягла на радюгу, її накрили так, коб дитини не було видно, і рушили.

Годину, другу, третю – якщо міркувати по сонцю – їхали спокійно. А потім Марія почула голос:

– Стой!

Денис слухняво тпрукнув.

– Куда едешь, дед?

Марія, закривши очі, чула, як до возу наближаються кроки.

– Та ось, товариші начальнички, везу бабу з нашого села у больницю. Тиф у неї, небоги. Ось доктор папірець видав, відправив мене, – Марія чула, що Денис поліз в кишеню, зашелестів папірцем.

Люди, що йшли до воза, спинилися.

– Ладно, дед, проезжай, проезжай! – і спішно відійшли.

Денис нокнув на коня, і віз покотився далій. Марія розплющила очі.

Синє небо в обрамленні шат лип, якими була обсаджена неширока бруківка, високо стояло над ними. Над землею їхньої надії та слави. Величне і недосяжне, спокійне, небо куполом обіймало болота і дорогу, через них прокладену в незапам’ятні часи. І з нього, можливо, дивився на них Бог. Гостроносий дід, що живе в хатині з очеретяною стріхою, віз її, з обмазаним червоною глиною обличчям і скривавленими ногами, з слабою дитиною, – можливо, на життя, а може, і на смерть.

Ще трійчи зупиняли їхнього воза, але слово «тиф» виправдувало ті надії, які на нього покладали. Правда, на одному пості папірець від доктора все ж перевірили, а на останньому їх ледь не видав малий – подав голос з-під радюги, але Бог милував: голос дитини солдати, мабуть, прийняли за стогін хворої баби. Пізно ввечері Марія була вдома. Денис, вважаючи небезпечним залишатися в їхній хаті, одразу ж поїхав назад.

Як падати в нору

Не знаю, чи буде це хтось читати. Але, з огляду на те, що чекає мене за кілька годин, залишу тут ще важливу інструкцію: як падати в нору. Для можливих майбутніх користувачів. Може, все ж комусь придасться.

Дійдіть до відчаю. Зрозумійте, що сльози нічому не допоможуть, та й немає вже їх. Згадайте свою померлу дитину. Згадайте померлу бабу. Згадайте зраду коханого. Найдіть місце, де люди – Божі створіння чи нащадки мавп – отак, як і віте, мучилися та вмирали. Таких місць багато. Практично, вони скрізь. Станьте на такому місці, заплющите очі. І падайте в нору. Там шукайте допомоги. Побувши там, вертайтеся і живіте далій.

«Але» в значенні «так»

Окуляри візьму з собою ввечері. Чи мало що. Усе ж з окулярами читати мені легше, легше слідкувати за дрібницями зблизька. Словом, візьму. Час іде, вже хутко пора буде перевдягатися. А що там, до слова, з тією Шкірою? Сунула окуляри в кишеню синьої «шлюбної» сукні, написане поклала в шухлядку столу і вийшла на двір.

Земля яка тепла… Босими – бо після гонитви з Прилука у мене порвалися мої зручні босоніжки, а вдягати інші не хотілося, бо вони були на підборах – підошвами відчувала м’яку теплу траву, але це не зменшало тривоги, а чомусь навіть звеличувало її. Мабуть, щось подібне тиснуло