Наталя Василівна Бабіна - Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна

настроїти їх відповідно? Піти на луг, пошукати Смерть, попросити про допомогу ввечері? Сходити до Прилука, в Страдче, на дачі – перевірити, що там, ще раз пошукати помічників на вечір? Випадково глянула у вікно: Марія Сєргуц стояла серед двору. Вельми рівна спина, пов’язка на високо триманій голові, як вінець. Вона про щось глибоко задумалася – чи щось напружено згадувала.

Зробила рух руками, як би приймаючи на них немовля.

І я зрозуміла, що тепер найважніше, таке, що можу зробити тільки я. Щоб упевнитися в своїй раптовій здогадці, я дістала зі схованки коробочку з недопалком, який привів мене у Київ, і відкрила її.

Недопалок не від тих сигарет, які зазвичай курила я. Жовтуватий, він мав такий вигляд, нисе був з дуже-дуже раднішого часу.

Так. Так і є.

Де то той мій папір, де ручка?

Земля надії та слави

З сином на руках, з камінням у грудях, з ногами, по яких струменіла кров, Марію привезли в оселю, що містилася біля залізниці, на Будку – до їхнього штабу. Поставили серед подвір’я, з великого біленого дому вийшов їхній начальник, підтяглися і ті мужики, що поралися на подвір’ї. Усі страшні, чужі. Син більше не кричав, тільки трохи крехтів, і їй в цьому крехктінню виразно чувся безрадний стогін, і це ввергало її в паніку. Абсолютну паніку, яка паралізувала думку і сили. Марія відчула: ось-ось розтечеться безформною плаксивою плямою. Вона розсердилася на себе. Зібралася. Вона врятує сина.

Дівчина з персиковим обличчям і розкосими карими очами не ховала своїх почуттів до командира. Аж заясніло її обличчя, коли він вийшов надвір.

– Вот, поймали, товарищ капитан. Пришла Орлика навестить. Не признается, правда, но дело ясное.

– А сам он так и не показывался?

– Нет, товарищ капитан.

Значить, Івана вони не зловили, значить, йому вдалося втекти. Уже добре. Але чого він не зайшов за ними, чого залишив їх одних? Як він міг їх покинути? Вона підібралася зсередини, коли капітан підійшов до неї. Вона знала, як поводяться савєти з тими, кого називають бандитами. В очах встав Василь Червоний – як його тіло, прив’язане до збруї, тягнулося по землі, як лежало біля школи. І обличчя матера, яка не могла, не повинна була його признати, навіть знаку показати, що то її син, бо інакше загинули б і молодші діти… Ганна Червоного була моложава, справна жінка – до того дня, коли пройшла мимо шкільного ґанку, де лежав первачок її.

Капітан підійшов до неї впритул. Вона іще більше внутрішньо підібралася. Тепер треба перестати бути людиною. Ти не людина. Ти – не ти, – сказала вона собі подумки. Вийти зі свого тіла, перестати бути собою, і тоді, щоб він не зробив – вдарив тебе в обличчя, зґвалтував перед усіма, з оцими твоїми закривавленими ногами, випустив тобі кишки – ти все зможеш це пережити, бо це відбувається не з тобою. І казати неправду, тільки неправду. До того ти вже давно звикла.

Він коротко зирнув на неї, зіщулився. Поляскав себе по кишенях.

– Черт, забыл. Бойцы, у кого есть курить? Мартынюк, у тебя вроде трофейные были?

Невеличкий, майже карликового зросту солдат виступив із задніх рядів, подав командирові коробку папіросів та запальничку, той витяг одну, незвикло тоненьку, припалив, решту вернув солдатові.

Курив і допитував Марію. Документи, як звати, де живе – документів немає, ім’я назвала вигадане, живе – на хуторі за Травами (відала, що він згорів). «Зачем пришла к главарю банды» – нічого ні про якого главаря не знає, в крайню хату зайшла, бо хотіла води попити попросити, втомилася дорогою.

Слухаючи, він кивав. Потім рухом, повним ніжності та точності, як у доброго хірурга чи звіра, загасив недопалену сигарету об її щоку. Вона відсахнулася, він швиргонув недопалок під стіл.

Знову кивнув головою.

– Хорошо, – схвально кивнув знову. – Складно. Но для меня важно, чтоб не просто складно, но и правду. Так говоришь, – продовжив, – у тебя мальчик?

Вона нічого не говорила про це раніше, мовчала й тепер.

Капітан високий і широкоплечий, груди ладно перетягнуті портупеєю. Ніс повторює форму торса в перевернутому вигляді, широкі повні губи. Дівчина з японськими очима міняється з лиця, коли бачить, як він дивиться на Марію – її жвавість та бадьорість пропадають, як стерта шматкою крейда зі шкільної дошки.

– Ладно! – капітан задоволено стукнув кулаком однієї руки в розкриту долонь другої. – Задержанную в сарай под замок.

Вона зібрала всі сили, щоб нічим не показати, як міцно злякалася. Щоб не притиснути відрухово сина міцній, щоб не видати себе мимовільним рухом мімічних м’язів.

Вона не знала, що є рухи та миті, які надовго викарбовуються в просторово-часовій системі координат і горять там палаючими крапками.

Сарай, куди її привели, був новим, цегляним, побудованим надійно та надовго, і вона одразу побачила, що втекти з нього неможливо. Він складався з декількох частин, Марію закрили в клуні: тут було навалено трохи минулорічної соломи, на вишках виднілося сіно… Коли двері закрилися, зробилося темно; тільки десь на вишках, очевидно, на фронтоні, було вікно – звідтіль пробивалося трохи світла. Скільки часу у неї є? Положивши хлопчика на солому, вона спробувала руками підритися під фундамент. Але тік був такий вбитий, що вона навіть не змогла викопати найменшої ямки. Обшарила всі кутки, в надії, що може десь є драбина, верівка, якийсь інструмент… Нічого.

Тяжке чекання невиносного підкосило їй ноги, і вона опустилася на солому кіля сина. Вона знала про випадки, коли хлопці та дівчата, коб не втрапляти в полон до савєтів, самі себе вбивали – Тужливий підірвав себе гранатою, Оксана – кинулася в річку… Але тут навіть не було чим зробити собі смерть… І син. Забити себе вона зможе, його – ні. І не стане покидати на смерть. Вона не знала, чи виживе він при ній, при матері, але без неї він не виживе точно.

Значить, прийдеться пережити тортури, померти – але разом з ним. Напевно – вона ледь могла продумати цю думку – можливо, і він, її пташенятко маленьке, її кіцісько також помре, але вона буде з їм до останнього.

Минюти тягнулися. Слабо заворушився, знову заплакав хлопчик. Вона спробувала прикласти його до цицьки, він нисе і повернув голівку, шукаючи її смочка, але смоктати не зміг – не було сили. Очей він не розплющував. Маріїні ж очі, звикнувши до темряви клуні, розгляділи, що личко хлопчика по-особливому біле; жар від дитинки відчувався навіть через мокрі пелюшки.

Притуливши сина до себе, вона нерухомо сиділа на соломі. Ні про що не думаючи, нічого не чекаючи, ні до чого не приготовляючись. Закам’яніла і все. Рятунку не було. Останнє, що вона подумала: «нащо, нащо я до нього йшла?». Останнє, що вона побачила внутрішнім зором, перш чим чорнота згустилася перед її очами: білі гострі товсті отруйні коріння лізли з землі, розсуваючи зелені листя трави…

Вона прийшла у змисли від того, що хтось шарпав її за плече.

– Вставай, прокидайся!

Перед нею