Наталя Василівна Бабіна - Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна

– Поговорив-мм я з їм-мм, – повідомив.

– З ким? – не зрозуміла я.

– З павичем-мм, – пояснив кіт.

– Про що?

– Покривдила ти мм-його, – з докором промовив Кіцісько. – Не звертала-мм жодної уваги. А треба було задуматися, чому він ходить зі сс-Смертю.

– І чому?

– Бо не треба шукати пр-рр-авди в чорному люстрі. Люстро має вс-сс-і кольори відбивати.

– І все це тобі павич сказав? – недовірливо спитала я. – Як?

– Ну ти ж чула думки сс-Смерті в своїй голові? А я чув думки павича Смерті в сс-своїй.

Я кивнула.

– Ясно. Неясно тільки, як нам все це допоможе, радість моя.

Моя іронія була недоречною в цю секунду. У цю секунду, коли десь далеко напружилися пласти землі, стримуючи того чи те, хто чи що намагалося вирватися. Дрібні хвалі вібрації відчувалися буквально ногами. На столі задрижала купа перебраного щавуху.

По шкірі мені пробіг мороз.

Я добре пам’ятала те, що мені сказала Наталка в Києві: в результаті цього обряду ми можемо перемогти, але можемо й померти. Успіх залежить від досконального дотримування певних умов – для їх підготовки треба час; з іншого боку, ми абсолютно не знаємо, в якому стані перебуває те, що ми маємо здолати? А що, як воно зараз вирветься? А що, як нас зараз настигне той літаючий калач антигомів? Хоч Смерть і сказала, що вона нас захищає, а все ж. А що, як той придуркуватий Німець зараз нападе на нас знову? А ми страву збираємося варити…

Що робити: чекати вечора, як домовлено, діставати Гнилу Шкіру, годувати Гальца та малого – маючи реальну небезпеку просто не дочекатися умовленої години? Чи ось зараз всіх розбудити, підняти, і провести обряд негайно – знаючи, що коли щось піде не так, ми всі можемо померти, нічого не добившись?

Як поступити? Відповідальність лежить на мені.

– Кіцісь, – почувся голос Толіка – Ходь-но сюди, перекусиш, – хлопці вительбушили фазана.

Кіт миттю змився.

Я вагалася.

Відповідальність на мені і тільки на мені, розділити її немає з ким.

Я не знала, що робити. Коли керуватися логікою, то рішення не приймеш: аргументи на шалях рівноважні. І я, на автоматі перебираючи листики щавуху, прислухалася до себе.

Ні, я не готова.

Я ніц не чую, точніше, я не чую внутрішньої впевненості, що треба спішити. Нутро – щоб не мати на увазі під цим словом – мовчало. Значить, будемо діяти за старим планом. Час Х – коли наполовину сяде сонце.

Значить, у мене попереду є ще хоча б день.

День одразу, у відповідь на мою думку, привіяв до мене пах страви, і я понесла перебраний щавух до огниська. Лена перемила траву, порізала і добавила в казан, де вже варила порізану на кавалки пташку. Покуштувала, і лице її змінилося.

– На-но, спробуй, – піднесла мені до губ ложку.

Смак нагадував заправлені маслом макарони, які дитина їсть з хлібом. І шару ранету, коли її в березні тільки дістали з розкритої ямки, де вона зберігалася всю зиму – яблука, які пахнуть, як земля. І солоне, як шпріт, сушане свиняче стегно, що декілька місяців, загорнуте в полотно, висіло на бельці в коморі, щоб миші не дістали, і було потім зварене в колодязній воді на пічці, витопленій сухою ольшиною.

Я вернула Лені погляд, такий же здивований.

Невдовзі всі зібралися біля огниська. Ленка розливала по мисках суп, передавала по черзі всім, і я бачила, як змінюються обличчя людей за мірою того, як вони їли. Мабуть, трошки змінювали стан маленечкі мімічні м’язи, а результат був вражаючий: нищечком розглядала я своїх однополчан і не могла позбутися подиву. Прищурилися очі, піднялися куточки губ – і Гальц перемінився в справжнього Каленика Левковича; лоб Василька розгладився, розійшлися брови – і дитяче – оте найсправжніше – задоволення засвітилося на його личкові; підкреслилася гостроносість Мані; ввалилися щоки, різкими, чіткішими стали риси Бриштгеля… А от обличчя Ксені та Ядзі закруглилися, замість блідості набули рожевого відтінку макового цвіту…

Коли змученій, знесиленій людині дати гарячу їжу, це зміцняє неймовірно, але тут було й ще щось інше, крім фізіології.

– Правда лежить не посередині, а там, де лежить, – вирвав мене з задуми голос Марії Сєргуц; вона відповідала на чиюсь репліку, яку, бувши у своїх думках, я не чула; вона, до слова, майже і не змінилися, тільки деякі зморшки трохи розгладилися.

…Так, правда. (Я знову погрузилася в свої думки.) Що там той павич кривдливий казав? Шукати правду в кольоровому люстрі? Ці слова зараз найбільше асоціюються з дівчатами – їх молодість заграла різними кольорами, їй потрібне ясне люстро… Правда за молодістю? Так, саме для них, молодих, найважливіше те, що ми будемо робити ввечері – навіть коли самі вони цього не усвідомлюють.

Значить, молодість. Вирішено остаточно.

Діймо.

– Значить, дивіться, що нам сьогодні треба ще зробити, – заговорила я. – Дімо, ти тепер зміниш Толіка, а ти, пане Бриштгель, разом з Толіком підеш до горішника і викопаєте з-під середньої колоди Гнилу Шкіру…

– Яку ще Шкіру? – здивовано перепитав Бриштгель.

Коротко, не вдаючись до дрібниць, я пояснила ситуацію.

– А мені треба буде зараз ще дещо зробити. І ще одне. Увечері там, біля колод, будуть тільки ті, хто задіяний. Решта – будете сидіти тут, на Будці. Ваше завдання – спивати. Петро, – звернулася я до пресвітера, – віте ж знаєте старовинні духовні співи?

– А бодай ні68, – кивнув той. – І багато.

– Подумайте, що будете співати та подбайте, щоб всі знали слова.

Змінившись з варти, прийшов поїсти Толік. І категорично відмовився ввечері бути на Будці.

– Я буду з тобою, – просто, але твердо сказав він, нагном допивши остатні краплі бульйону і вертаючи мені миску. – Мені навіть дивно, що ти могла допустити інакше.

Взявши з собою дві лопати, вони з Бриштгелем відбули до горішника.

Я ж знайшла свої старі запаси паперу, олівець простий, лінійку та ручку (Богу дякувати, вона ще писала), з неймовірною обережністю дістала зі схованки Тонин пісенник і, розлінеївши папір, найчіткіше, як тільки могла, чертежним шрифтом (ось коли пригодилися навички, які я набула в студентські роки, підпрацьовуючи в реставраційній майстерні) переписала замову українськими буквами і за правилами української мови (ось коли придалися знання, набуті на українських курсах, які я колись організувала у Мінську).

– Каленику Левковичу! Василько! Ідіте-но сюди! – покликала я, вийшовши на двір. – Хлопчику, – я присіла перед ним навпочіпки – зараз дід буде читати, а ти повторюй за ним, добре? – хлопченятко кивнуло. – Левковичу, читай це, будь ласка! – і з завмиранням серця подала йому аркуш.

Секунду подивившись на нього, старий, чітко вимовляючи слова, прочитав все – неспішно, з прекрасною інтонацію – все, до останньої крапки. Хлопчик, уважливо та серйозно дивлячись на діда, повторював все за ним, ворушив губами – навіть я могла читати по них.

Серце моє бухало як дзвін. Чи мені подалося, чи справді все якось затихло, поки Левкович читав? Я зітхнула з полегкою.

– Увечері зробимо це ще раз, добре? – хлопчик кивнув; «чому б ні?» – відповів старий.

Незабаром почуття полегшення минуло – так, генеральна репетиція пройшла вдало, але що то буде потім, на головній виставі?

Сховавши назад і пісенник, і переписану замову, я задумалася: що тепер маю зробити? До хлопців піти під горіх, глянути, як там іде справа? Поговорити з дівчатами,