Наталя Василівна Бабіна - Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна

…З часом довідаєшся, почулося мені.

Смерть взяла кошик, висипала з нього на стіл купу якоїсь трави, повітряним конусом крутнулася, пішла. У фосфорнім повітрі ранку павич з шумом розпустив хвоста, – блиснули бенкетом у магната пір’я, – склав його і міцними змахами крил полетів за Смертю.

Біля коворота смерть спинилася – павич полетів далій – обернулася, сказала:

…Чотири жінки, для яких це найважливіше. Не помилися, вибираючи серед тих, хто сюди зараз прийде.

Закрила за собою коворот, перейшла через колій, зникла за схилом.

Чотири жінки в чорному, для яких це найважливіше

Тільки-но це відбулося, з-за дверей веранди почувся грюкіт. Хто то? Одна з жінок, для кого це найважливіше? Ні, це був кіт. Всім тільцем він бився в двері – просився випустити. Я відчинила – і він, не слова мені не сказавши, ринувся за колій, за Смертю. Зник за схилом.

Знову грюкнули двері. Лена.

Підійшла до мене, обняла. Подруга. Скільки було пережито разом! Багато чого можна зганути – трагічного, важливого. Але тепер, коли ми стояли обійнявшись, чогось сплив в пам’яті абсолютно дрібний і незначний спогад з часів молодості: ми у мінському цирку, антракт, сіяють огні, наші діти – моя донечка, її дівчатка – збігли фотографуватися зі слоном, а ми сидимо в залі. Поставлений голос диктора урочисто віщає: «Уважаемые зрители! Напоминаем, что на территории цирка категорично запрещено курение! Благодарим за понимание!» – Ленка, сміючись каже: «Видишь, курение запрещено! А о том, что нельзя выпить – ничего не сказали!» – і достає плескату пляшечку і два одноразових кубочки… Гримить музика, на арені змінюють облаштування … Як безклопітно ми тоді реготали – міцні, безстрашні, юні, з кубочками у руках і радістю у серцях. Скільки відбулося з тих пір! Вмерла моя донечка, але її донечки виросли… Шили з нами чорний одяг, а внук сторожив разом з іншими наш сон.

Ленка легко відсторонилася. Кивнула в бік столу:

– Ти вже вспіла набрати щавуху? Навіть у темноті? Треба зварити.

Я не стала розказувати, що цей щавух принесла Смерть. Довго та й навіщо?

– Так, давай, – просто відповіла. – Тільки я до хлопців сходжу, поздороваюся.

А от Толі, який сидів на варті на горі клуні, слідкуючи за околицями, спробувала розповісти про нашу зі Смертю розмову.

– Алко, ти дуже втомилася, – обережно вибираючи слова, відповів він. – Я весь час тут, я добре бачив, як ти вийшла на ґанок і трошки постояла там, потім випустила кота, потім вийшла Лена… Більше нікого у дворі не було.

– А звідкіль тоді взявся щавух на столі? – парирувала я.

– А він там точно є?

Щавух нікуди не подівся, і Толік, якого змінив на посту Сагайдак, зміг у тому упевнитися сам, що і зробив.

– Ладно, – погодився він. – Раз так, проведемо розкопки, що нам з того зробиться, гірше ж не буде. Але давайте спочатку поснідаємо щось, вельми ж їсти хочеться.

Весь ранок Толя був заклопотаний та задумливий. Так, він мене поцілував, але якось відсторонено, як би не вельми й хочучи. А от їсти хотів, подумала я ревниво. Ладно, нехай. Моя квітка при мені.

Добувач Діма приніс впольованого фазана – тобто перспектива снідання вимальовувалася.

Перебираючи траву з лугів Смерті – благо, вже розвидніло, в той час, коли Ленка розпалювала огнисько з допомогою огненного порошку мінського лаборанта, а Толік з Дімою обскубували пір’я золотої пташки, я глибоко задумалася.

На що ми спираємося в нашій протидії отій химерній, одначе цілком реальній загрозі невідомої етіології? Коли ми не знаємо, що то за напасть, звідкіль вона – чи то земна, чи то неземна, чого раптом саме зараз і для чого – то як ми можемо їй протистояти? На що ми, в сутності, спираємося? На крихку людяність. На любов. На націоналізм. Не на отой агресивний, імперський, і не на націоналізм переваги однієї нації над іншими, ні. На націоналізм як генетичну програму збереження. У декого вона дає збої, от як організм дає збої, коли хворіє – але ж у більшості випадків організм переборює будь яку хворобу, виходить на своє. І тоді ми згадуємо про голос серця, покликання бути неповторним, самобутнім і самодостатнім. Такий націоналізм не суперечить ні людській солідарності, ні любові. Навпаки, він живиться ними і росте з них. Такий націоналізм не відпихає людей різних націй та народів, він єднає їх.

Чи можливо, що антидотом від невідомої напасти може стати отакий націоналізм? Так, цілком можливо.

Приймемо за основу. Ідемо далій.

Спікери. Двоє хворих. Двоє калік. Чи можуть вони стати головною силою проти зла? Так, можуть – таке часто бувало в історії, що Бог давав безсильним силу, а вакцину для щеплень здобували з самих бацил.

Замова. Текст, який треба читати. Ясно, що треба максимально близько передавати говірку місцеву. Маємо текст, записаний російськими буквами. Ясно, що вони не точно передають нашу вимову. Звісно, найкраще звуки нашої мови передають букви українського алфавіту. Але навряд чи Каленик Левкович вмів читати українською – остання українська школа в наших місцях була закрита тоді, коли він, мабуть, тільки збирався йти до школи. Чи все ж умів? Я часто стикалася з тим, що люди його покоління якимось неясним мені способом навчалися мові, вміли та любили читати й писати українською. Може, варто тоді мені зараз переписати замову українською? Може, це викличе в бідному мозкові хворого якісь додатні асоціації? Так, це можливо. Варто. Зроблю.

Жінки в чорному, для яких це найважливіше. Як їх вибрати? Взагалі-то я вже вибрала, але раптом помиляюся? Я сама, Ленка, пані Марія, Ксеня, Ядзя, Маня Золота Мова відмовилася, значить, мінус – плюс жінка Петра-пресвітера, яка має підійти. Шестеро. З них треба вибрати чотири – чистої крові, чистої мови… Що то значить? Якими якостями вони мають володіти? Бути жінками, які вміють любити? Які можуть продовжувати рід? Які спроможні на солідарність? Які ідеально знають мову? Які з нашого роду? І що то значить: бути присутніми? Просто стояти? Щось робити? Логічно припустити, що вони мають якось підсилювати спікерів. Якщо ми поклалися на людяність, любов, націоналізм, то, очевидно, оцими якостями, а ще, мабуть, силою духу, високою моральністю… Ну, пані Марія підходить – це без питань. А ще хто? Я? Хм, з націоналізмом, мо, все й гаразд, а ось інші якості… Слабовольна особа з декількома злочинами та безліччю дурних вчинків в анамнезі… Ленка? Високодостойна жінка, але чужа, в принципі, для цієї землі, її батьки приїхали сюди здалека… Золоту Мову все ж залучити спробувати? Ні свідомості національної, ні якихось видатних моральних рис за нею нигди не зауважалося, але сім’я її живе тут споконвіку, може з часів перших народів… Дівчата Оксанині? Також з такої родини, але мову вже майже втратили, і про їх особисто я майже нічого не відаю… Як і про жінку пресвітера. Хиба що відаю, що вона щира вірниця і активістка громадська в групах захисту тварин і тих, хто проти абортів… А щодо мови – переходить зі мною на нашу говірку, але, здається, трохи так з подивом: нащо, мовляв, це треба?.. То хто з них найліпші кандидатури?

Кіт вскочив