Наталя Василівна Бабіна - Бодай Будка, Наталя Василівна Бабіна

рівно облягають наші тіла. На головах у нас чорні хусти; у нас з Марією – закручені, як намітки, у Ксенії та Ядзі – просто зав’язані «під циганку».

Крім Толіка, мій суворий наказ не бути тут з нами, порушив Кіцісько. Толік стоїть за мною, а Кіцісько сидить біля нас на товстій гуляці бар’яка.

У повітрі, в землі, в небі, в атомах, в молекулах зріє зла сила – ми відчуваємо це. Земля нагрілася так, що, здається, це вже чується через підошви взуття; саме тому кіт на гуляці, а не землі. Час від часу – щораз частіше – Толік ломить чергову ампулу, але тоє вже не дає великого ефекту. Дихати важко, і жахливо болять кістки – таке враження, що хтось вкручує в кожний суглоб по шурупові, і кости розсипаються. Марія переносить це більше стоїчно, а ось дівчата від кожного приступу болю морщаться, шарпаються. У кота в цей час шкурка стає дибара. Я бачу, що ці приступи у всіх відбуваються синхронно.

Ось сонце опустилося до верхівок надбужанських дерев. Я знаю, що тепер починають звучати канти.

– Пора.

Ми з Марією, Ксенею та Ядзею стаємо так, щоб стати верхівками квадрату біля могил, орієнтуємося, наскільки можемо, по сторонах світу. Квадрат, нами створений, невеликий, щоб енергія наша не розліталася зайво, але й не занадто маленький, щоб не нависати над Гальцем та хлопчиком, яких Толік ставить в центр один проти одного. Гальц геть згубив осмислений вигляд, який мів під час генеральної репетиції, хлопчик має вигляд зляканий і змучений.

Я дістала з-за пазухи текст замови, даю його Гальцю.

– Каленику Левковичу, читайте.

Він дивиться на мене, на аркуш паперу, як баран на нові ворота.

– Каленику Левковичу, миленький мій, читайте, ми ж з вами говорили про це, читайте, що тут написано, ну ж: «Велике око…»

Та сама реакція. Нуль.

Усе. Справджуються мої найгірші передбачення… І немає на те ради.

Малого трясе.

– Каленику Левковичу, ну ж.

Нічого. Мовчання.

Із жахом я раптом завважую, що кіля моєї ноги з землі просто на наших очах лізе щось біле. Так, це товстий гостроносий корінь. Я нахиляюся і з відчаєм спробую його вирвати. Це неможливо. Рука, там де я доторкалася до кореня, одразу ж спухає великим червоним пухирем, який невиносно пече. Корінь пнеться з ґрунту, більшає на очах.

Я бачу вираз жаху на обличчях Ксені та кота, безнадійно дивиться на мене Толік.

І тут праворуч мене з повітря матеріалізується Смерть. Її сукня пошарпана й порвана, лозини кошика, що висіть на її правому лікті, згубили лоск, вони затерті, де-не-де поламані. Руки Смерті скривавлені, з кутків рота на підборіддя стікають струмінчики темної крови. Вона нахиляється, вириває з землі корінь і… з’їдає. Мало не давиться, але ковтає, з рота її виплюхується кров. Вона кашляє, згинається впоперек, потім випростується і простягає руку в напрямку Гальця та малого. Над ними тчеться просто з повітря сріблистий покров, розпрямляється в просторі.

Погляд Гальця прояснюється. Він опускає очі на аркуш, який тримає в руках, і повільно починає читати: «Велике око дивиться глибоко…»

Все нисе завмирає. Може, мені подається, але я відчуваю, що земля під підошвами перестає грітися.

«Дивись диво, видивляйся диво, дивись диво…»

Хлопчик пильно дивиться на губи старого, старанно повторює одними губами за ним. Я бачу, що кіт так само повторює – так само одними губами.

«Посестро смерть вмирай, мені моє оддай…»

Раптом земля здригається з такою силою, що ми майже не падаємо. Смерть киває, шепче: «Продовжуйте, говоріте!» Сріблястий полог над нами блякне, але одразу ж знову починає сяяти тихим світлом. Гальц осмисленно киває Смерті на ці слова. Я чую спів, що доноситься з Будки, хоча ні слів не розбираю, ні мелодії не впізнаю.

«Сухою дорогою піду, буду остатній в роду…»

Небом шугає вогонь, падає на ліс, і дерева спалахують, як факели, дим затягає все навколо.

«Око сатани закрийся, мене бійся…»

Жахливий, нелюдський, незвірячий рик роздається з такою силою, що мало не лопаються барабанні перетинки, Ксеня хапається руками за вуха, Ядзя смертельно бліда, Марія стоїть з високо піднятою головою. Земля трясеться.

«В кривому лісі на довгій стрісі на мокрому полі не встань ніколи…»

Мені подається, що все навколо розпадається, начебто Всесвіт сходить з глузду, планети сходять з орбіт. Неймовірним висілком волі я тримаюся, чую:

«Як до мене ти так до тебе земля… Сила і слава, сила і слава, сила і слава!»

Блискає чорною блискавкою небо, я втрачаю свідомість, зомліваю, і перш чим провалююся в безодню, останньою думкою гірко шкодую, що не можу зрозуміти: нам вдалося чи ні, чи то тільки я зомліваю, чи то настав кінець світу…

Ось усе і скінчилося

Ось усе й скінчилося.

З нової сторінки

Мняв. Ну людей зібралося! Повне поле. Для нас, котів, передбачаючи цю ситуацію, зробили спеціальний поміст – коб не затоптали часом. Уррр. А затоптати могли б. Люди такі смішні. Так тісняться до тих… як їх… так мніго нових слів почув, не можу все запам’ятати… Ну, як їх… Ну, які всім керують… Пре-там якось. От ми також маємо пре, але ж не ліземо до нього. Онде-го, сидіть наш пре біля мене спокійно. Правда, у нього така зла морда, і він такий великий, і так поводить вухами з китицями, що три рази подумаєш, перш чим підійти… А ті людські пре то нічого, не злі на вигляд, посміхаються… Український у військовій формі, наш білоруський – просто в якийсь курточці. Стовпа викопують. Коб вмів би сміятися – засміявся б. Той ще так сяк, а нашому важко – він такий невеличкий, до лопати явно непривичний. Ін… Урр. Інтелігент. Працював раніше в… Урр. Ну там, де книжки зберігаються… Знову забув слово. Туди тепер забрали і Гнилу Шкіру.

О, повалили стовпа, плескають в долоні, кричать «Слава Україні!», «Жыве Беларусь!» Алка махає мені рукою. Вона стоїть недалечко, разом із своїми. Тут і Олена наша, Сагайдак її за плечі обняв, і Толік, і всі. Тут і люди з України, які допомагали справитися з Острахом та антигомами. Тарас із Будки… ще там інші. І всі хотіли мене погладити, всі хотіли зі мною сфотографуватися. А отой пан Юрій, що вивчає людські мови, сказав, що пришле до мене аспіранта, мову котів вивчати… І поляки тут також є, прибули на святкування.

Тепер виступає білоруський пре. Дякує братньому народу за допомогу. Каже, не кинули в тяжкий час. Що ж, правду каже. Знову плескають. Тепер той українець відповідає: що віками білоруси та українці жили разом, що тепер, коли перед людством встали нові виклики (урр, що то значить? куди хто людство викликає? урр), коли багато що відбулося такого, що залишилося незрозумілим та непояснимим – настав час знову жити разом – і от як символ цього майбутнього об’єднання ми сьогодні здимаємо кордон поміж нашими державами…

Так, багато що змінилося, що тут казати. Алка змінилася і змінюється, стає все більше подібна на кішку. Та й не тільки вона. Я таких людей-котів зустрічаю. А от Влянка