Ренсом Ріггз - Карта днів

справляв враження покинутої будівлі. Дірява покрівля була залатана шматками якогось еластичного водонепроникного матеріалу. Подвір’я перетворилось на густі джунглі. На вкритому ямами паркувальному майданчику іржавіли покинуті автомобілі. Басейн був порожній, якщо не брати до уваги кілька дюймів зеленої води та довгу, схожу на батон штуку, яка цілком могла виявитись алігатором — хоча важко було розгледіти напевне в присмерку, що ставав дедалі густішим.

Напевне, неонові вогні було увімкнуто, тільки щоби привернути увагу потенційних покупців, які могли б придбати покинуту споруду.

— Не звертайте уваги на зовнішній вигляд цього місця, — сказав Пол. — Усередині воно краще.

— Я туди не піду нізащо у світі, — оголосила Бронвін.

— Це, імовірно, петля, сонечку, — озвався Мілард. — У такому випадку, я певен, що краще всередині.

Часові петлі часто мали відверто загрозливий вигляд у своїх вхідних точках — це допомагало тримати звичайних людей на відстані.

А путівник «Дивна Планета» згадував про «заселення в часовій петлі» неподалік від «Русалчиної Країни Мрій». Напевне, «Вогненний Чоловік» і був тією петлею. І, якби це навіть і не було достатньою для нас причиною, щоб вирушити за хлопчиком, ми все одно не могли піти звідси, поки Єнох не відремонтує машину.

— Гляньте, — прошепотіла Бронвін, і ми озирнулись на мийку для вантажівок. Там, повільно рухаючись повз мийку, їхала ота стара поліцейська машина та прожекторами світила з боку в бік.

— Я заходжу, — повідомив Пол, а потім додав більш різким і наполегливим тоном: — Раджу піти зі мною.

Умовляти нас не довелось.

Розділ дев’ятий

Пол завів нас у довгий, критий каретний в’їзд — porte cochère, — який крізь критий паркінг вів до внутрішнього двору мотелю. Ми героїчно зайшли всередину, Бронвін слідом за нами запхала автомобіль. Десь на півдорозі я відчув прискорення, а потім, після раптового спалаху, сутінки перед нами перетворились на сонячний день. Ми вийшли в прохолодний яскравий ранок та акуратний, вимощений двір, оточений яскраво-рожевими та майже новими на вигляд мотельними номерами. Тепер на даху не було отих латок, басейн іскрився блакитною водою, покинуті іржаві автомобілі на паркувальному майданчику зникли, а натомість з’явились машини п’ятдесятих та шістдесятих років, і в пречудовій формі. Ось де ми, напевне, опинились — кінець шістдесятих чи початок сімдесятих.

— Вхід у петлю пристосовано для прийому машин, — захоплено промовив Мілард. — Як модерново!

Я побіг уперед, щоб наздогнати Пола.

— Окей, ми вже прийшли. Тепер відповіси на наші питання?

— Краще спитайте міс Біллі, — відповів він. — Вона керує цим місцем.

Він провів нас через двір до бунгало, яке стояло окремо від інших, а поряд був знак, де було написано «ОФІС».

— Облиш його, — сказав Пол до Бронвін. — Ніхто його тут не потривожить.

Бронвін перестала пхати «астон» та побігла наздоганяти нас.

На цьому боці петлі були й інші люди. Наприклад, двоє літніх чоловіків сиділи біля басейну, розгадуючи кросворди. Коли ми проходили мимо, вони опустили свої газети та провели нас пильними поглядами. У бунгало, що поряд, ворухнулася занавіска, і ми побачили у вікні жіноче обличчя, яке уважно нас розглядало.

— Міс Біллі? — покликав Пол, постукавши у двері офіса. Він відчинив двері та жестом запросив нас зайти всередину. — Ці люди зламались!

Ми по одному зайшли до кімнати, де було кілька стільців і реєстраційна стійка, за якою сиділа жінка, до котрої звертався Пол. Це була літня біла леді, одягнута в красиве плаття та з помадою на губах. А на колінах у неї сиділи три мініатюрні пуделі, яких вона ніжно обнімала.

— Господи, — промовила жінка з грубим південним акцентом. Пуделі тремтіли. Вона навіть не спробувала підвестись. — Хтось бачив, як вони заходили?

— Я так не думаю, — сказав Пол.

— А як щодо розбійників?

— Жодних ознак.

Якщо розбійниками були ті чуваки в поліцейській машині, то Пол просто збрехав заради нас. Я не був упевнений навіщо, але все ж був йому вдячний.

— Мені це не подобається, — проказала міс Біллі, рішуче похитавши головою. — Це ризик. Щоразу це ризик. Але раз ви вже тут… — Вона трохи опустила окуляри в роговій оправі та глянула на нас поверх них. — Ви ж не вважаєте, що я можу кинути вас на поталу вовкам?

— Якщо ви пробачите, — перепросив нас Пол, — я маю залагодити кілька справ.

І він вийшов. А міс Біллі прикипіла поглядом до нас.

— Ви ж не збираєтесь тут у мене постаріти, чи не так? У мене й без вас тут достатньо старих людей, тож якщо ви вирішили померти, то просто йдіть собі далі та робіть це в іншому місці.

— Ми не збираємось помирати, — заперечив я. — Просто ми маємо кілька питань.

— Приміром, це ви тут директорка? — запитала Бронвін.

Міс Біллі нахмурилась.

— Дире-що?

— Імбрина, — пояснила Бронвін.

— Божечку! — вигукнула міс Біллі, відкинувшись на спинку стільця. — Невже я аж так стара?

— Вона — напівімбрина, — здогадалась Емма.

— Це наче «спрощена версія» імбрини, — пояснив я своїм друзям.

— Я менеджер, і цього достатньо, — відказала міс Біллі. — Я збираю гроші та намагаюсь уберегти це місце від занепаду. Раз на кілька тижнів приходить Рекс та накручує годинника. — Вона показала на старезний годинник, який стояв під протилежною стіною. Старий, масивний та невиправдано пишно оздоблений, він виглядав недоречно посеред жахливого мотельного декору.

— Рекс? — перепитав я.

— Рекс Послвейт, надзвичайний петельний придверник. Він займається сантехнічними роботами та трохи електрикою, хоча й не має на це ліцензії.

— Дозвольте спитати прямо. У вас тут немає імбрини, а той, хто видає себе за неї, з’являється тільки раз на кілька тижнів?

— Тільки він може накручувати годинник. Або, можливо, інший петельний придверник. Але Рекс працює по всій північній частині Флориди, тож результати дуже скромні.

— А що як він занедужає? — запитав Мілард.

— Або помре? — уставив Єнох.

— Йому не дозволять.

— А все ж, що це за штука? — запитав Єнох, зробивши кілька кроків у напрямку годинника. — Я ніколи не бачив…

Усі