Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

саркастичним висловом. На всі випадки життя він мав готовий

дотепний відгук. Їй тоді здавалося, що ті шпигачки допомагають

йому бути мудрим і навіть великосвітським, а так вона думала

завдяки тому почасти, що надто часто непевна була, що ж саме

він хотів ними сказати.

Наприклад, він часто примовляв: «Раз — це ніколи. А двічі —

це завжди».

Коли впав їхній шатл, вона знала (як і всі вони знали), що

хтось там був заклав вибухівку, однак започаткований ще тієї

ночі до свід подальшого спілкування з колоністами-поясанами

настільки відрізнявся від її розуміння причини тієї катастрофи, що те знання й той емоційний вплив ніяк не сходилися в одне

ціле. Хтось із тих поясан скоїв те жахіття, але ж та особа була

безлика, анонімна й нереальна. Лікарка — доктор Мертон — яка

робила все, що тільки було в її силах, аби врятувати поранених і

заспокоїти травмованих, була реальна. Так само реальна була й

її донька Фелсія, що, опинившись у найдальшому від Землі

космічному закутні, куди тільки ступила людська нога, плекала

шанолюбні мрії, які притягували її назад, до Місяця. А ще Ансон

Коттлер та його сестра Кані, які допомогли Елві поставити її

хатинку. Реальним був Саміш Ое з його мов приклеєною

простодушною усмішкою. І Керол Чівеве. І Ейрінн Санчес. Усі ж

вони були такі добрі, що Елві засунула смерть губернатора на

таку далеку поличку своєї пам’яті, де могло міститися лише

щось таке рідкісне, що більш ніколи-ніколи не повториться.

Але зникнення Ріва з його безпеківським роєм це вже було

«двічі», й відтоді Елві стала інакше дивитися і на колонію, й на

кехівських науковців, і на свою хатинку край дикої рівнини. Бо

загроза насильства вже не належала до категорії «ніколи». Вона

стала «завжди».

— Чи помітили ви ще що-небудь? — допитувався Мертрі.

— Ні, — відказала Елві. — Начебто більш нічого.

— Докторесо Окойє! Я знаю, це була неприємна для вас

пригода, — провадив шеф служби безпеки, — але мені вкрай

потрібно, щоб ви постаралися пригадати, чи не бачили ще чого-небудь, коли опинилися на тому руйновищі. Ту особу, яку ви

бачили, коли поверталися звідти. Чи можете ви сказати: був то

чоловік? Чи то була жінка?

Але ж ні, пам’ять, звісно, так не працює. Якщо напружуватися, намагаючись що-небудь пригадати, підштовхувати себе, то, найімовірніш, виникне якась фальшивка, якийсь ніби-спогад, і воно

ж не допоможе витягти на світло якусь таку деталь, що вона не

спромоглася згадати, а стане хибним свідченням і ще й загальну

картину зіпсує. Пояснити це панові Мертрі? Чи не була б це

грубість? Тож Елві лише похитала головою.

— Даруйте, не згадаю.

— Та гаразд уже, — мовив він таким тоном, у якому відчувалося

велике його розчарування. — Якщо вам іще щось пригадається, будьте ласкаві сказати це мені.

— Добре.

— А як ви почуваєтеся? Все гаразд?

— Либонь, так. А чому ви це питаєте?

— Оонівський посередник просив дозволу поговорити ще й з

вами, — сказав Мертрі. — Одначе якщо не бажаєте говорити з

ним, то й не треба. Скажіть мені, що не бажаєте, і я пораджу

йому, щоб ішов десь далі.

— Та ні, я не заперечую, — сказала вона, а собі подумала:

«Джеймс Голден хоче поговорити зі мною? То чи маю я… ну, чи

є щось таке особливе, що я мала б йому сказати? Про роботу, наприклад?»

Правда була та, що їй просто кортіло вийти на волю — геть із

тих безпекових камер. Подовжений тридцятигодинний день на

Новій Землі ускладнював підрахунок часу. То скільки ж вона тут

просиділа? Прийшла до Ріва поночі й проспала ту ніч в одній з

камер. І лишалася там, коли на поверхню спустився Мертрі зі

своїми охоронцями й зробив містечко безпечним, а це вже й

знову ранок настав. Отже, два новоземельні дні. Десь там на

Землі це було б три? Поняття дня більше вже не визначалось

самою інтуїцією.

— Капітанові Голдену слід якнайточніш осягнути нашу

ситуацію, — додав Мертрі. — Він прибув сюди з готовим

уявленням, ніби тут є дві сторони конфлікту, й тому він бажає

провести якусь різницю.