Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

є

жертви. Зробімо ж так, щоб така його думка про справу не

змінилася.

Запала довга хвиля тиші. Басія стояв посеред кімнати, важко

дихаючи від емоційного перенапруження, і всі присутні

мовчали.

— Гаразд, — мовив нарешті Ібрагім. Колись він був солдатом.

Усі присутні ставилися до нього з особливою повагою. І тепер

він заговорив авторитетним тоном. Кейт насупилась, але нічого

не сказала.

— Гаразд?

— Так, здоровиле, — потвердив Ібрагім. — Цей хід у нашій грі

ми зробимо по-твоєму. Піди до цього Голдена й поговори з ним.

Перетягни його на наш бік. Це ж він знайшов твого хлопця, чи

не так? То й це використай.

Басія відчув, як — через цю згадку про Катоа й пораду

використати пам’ять про загиблого сина, аби вплинути на

Голдена, — як його захлинуло хвилею гніву й сорому. Але він

струснув цю хвилю з себе. Ібрагім мав слушність. Так він матиме

зручну тему, щоб розчулити Голдена й викликати симпатію до

себе.

— Завтра ж я й поговорю з ним, — сказав Басія, ковтаючи

раптовий наплив нудоти.

— На тобі тепер уся справа, здоровиле, — мовив Ібрагім.

Прозвучало це як погроза.

* * *

Басія повертався додому в непроглядній пітьмі Ілусової ночі.

Шкодував, що забув прихопити ліхтарика. Шкодував, що

підірвав того шатла, де було повно людей, та що допоміг Купові

перебити кехівських охоронців. Шкодував, що дружина

сердиться на нього та що дав їй підставу сердитись. Шкодував, що Катоа загинув, а то б вони й досі жили собі у своїй оселі на

Ганімеді й взагалі ніхто й ніколи не припхався б осюди, на цей

Ілус!

Тут він перечепився через якийсь камінець і впав на коліно, здерлася шкірка. Ех, уже не поправити всього того… але

принаймні ліхтарика міг би прихопити!

Одне вікно в його хаті світилося: Лусія лишила там світельце.

Якби не це, то Басія, чого доброго, ще й проскочив би далі, не

впізнавши рідної оселі. Значить, дружина хотіла, щоб він

вернувся додому. Щоразу вона лишала світло у вікні, аби це

сталося. І вперше, за стільки часу, Басія усміхнувся.

У тому непевному світлі якась тінь шаснула поза хатою — до

задвіркових дверей. Навіть не подумавши, хто чи що то, Басія

ме тнувся за нею. А та постать зіщулилася під дверми, така

маленька й перепуджена.

Фелсія!

— Тату! Як ти налякав мене!

— Ох, дитинко, мені так жаль! Не розгледів, що це ти. Побачив

тільки: хтось наче нишпорить коло хати — й кинувся навздогін.

Фелсія усміхнулася йому. В очах сльози, губи тремтять, але

тримається хоробро.

— То й добре. Ходімо в хату!

— Фелсіє! — мовив Басія, загородивши рукою двері, щоб

лишалися зачинені. — І чого це ти покрадьки, глупої ночі, вертаєшся додому?

— Та виходила на вулицю, просто погуляти.

А сама дивиться десь набік, очі ховає від його погляду.

— Будь ласкава, дитинко, скажи: на побачення до хлопця

ходила?

— До хлопця, — повторила донька, все так само не дивлячись

на тата.

— Фелсіє!

— Я лечу нагору наступним човником, тату, — сказала, нарешті

глянувши татові у вічі. — Лечу нагору. Хай-но Джеймс Голден

переконає їх, щоб відпустили «Барбапікколу», я полечу на ній.

Як опинюся на Палладі, там сяду на якийсь транспорт до

Церери. Мама просить свого колишнього наукового керівника в

КУМА, щоб узяв у мене інтерв’ю для підготовчої програми — для

вступу до Адріанового університету на Місяці.

Басії перехопило віддих — мов хто вдарив у сонячне сплетіння.

— Я їду, тату.

— Ні, — мовив він. — Нікуди ти не їдеш.

Розділ тринадцятий. Елві

Дідусь Елві одружився вдруге вже на старості літ. Його новий

муж був німець із веселеньким смішком, білосніжною

бородою та бадьорим цинізмом у висловах про людство. Що

найкраще закарбувалося їй в пам’яті стосовно дідуся Райнарда, так це те, як швидко він відгукувався на все