Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Якщо ви допоможете йому збагнути, чому це не є вирішенням проблеми, я це дуже високо оціню.

— О! — мовила вона. — Так, звісно.

— Дякую вам, — сказав Мертрі.

— Можна ще запитання?

Мертрі звів брови догори й схилив до неї голову. Не сказав, а

показав своє: «Так, мем?»

— Усе моє дослідження досі лишається в моїй хатині, —

сказала вона. — Я провадила якраз певні досліди, коли прийшла

поговорити з… коли прийшла сюди. Чи моя хатина досі в

небезпеці… а чи я могла б туди повернутись і зайнятися

роботою?

— Ви повернетеся туди, — мовив Мертрі. — Хочете знати, докторесо, чого ніколи не станеться тут? Ми не віддамо жодного

сантиметра нашої території! Хоч би хто це вкоїв, він нізащо не

переможе.

— Дякую! — сказала Елві.

Вираз обличчя Мертрі став на мить геть жорсткий. Очі

зробилися пласкі, мов у тих лабораторних тваринок, що ставали

жертвами наукових експериментів. То був вигляд мертвої

людини.

— Прошу! — сказав він.

* * *

Елві йшла вулицею містечка, відчуваючи лише деяку

непевність, але це ж були не ті відчуття, котрих вона

побоювалася. Так, та невеличка мов облога, яку вона перенесла

в охоронній конторі, чекаючи, поки-то прибуде бригада-визволителька, стала блідим, страшненьким для неї періодом.

Але тепер уже й знайомі обличчя, не тільки місцеві, замелькали

на вулиці. Дві жінки в кехівських бойових обладунках звільна

ішли вулицею, по той бік від Елві, колисаючи на руках свої

штурмові рушниці. От уздріла їх Елві — й почулася вже у

більшій безпеці. А ще ж Голден прибув. Звісно, це ще не таке

становище, яким би воно мало бути, але воно вже ближче до

того. Все помалу ставало ліпше. То чом би й не задовольнятися

цим, поки що?

Ще один охоронець із рушницею в руках стояв біля входу до

загального будинку.

— Докторесо Окойє! — мовив він, кивком голови дозволяючи

їй увійти.

— Пане Сміте! — відгукнулася вона.

Відколи вони висадилися на Нову Землю, Елві частенько, протягом тих тижнів, навідувалася до будівлі магазину. Коли не

рахувати коротких дружніх здибанок у їхніх дослідницьких

хатинках, та ще формальних збіговиськ у громадській залі, це

було чи не єдине місце, куди можна було завітати. Хіба ще

знайти яке місце для релігії?

Елві бачила — й відчувала — як присутність Джеймса Голдена

одразу змінила природу цього простору. Досі ж це була така собі

громадська місцина, публічна — в тому сенсі, в якому слугував

би людям, скажімо, муніципальний парк, без бодай якої владної

людської присутності. А тепер якийсь чоловік сидів за столиком, у дальшому кутку приміщення, от мов який міщух заскочив

сюди спожити чашку рису, запиваючи пивом. Сидячи там, спершись ліктями на стільницю й розмовляючи з Фаєзом, він

володів-командував цим простором. От мов привласнив його

собі. Що досі належало всім, те нині стало незаперечним

набутком Джеймса Голдена. Елві уся аж напружилася трохи й

неспокійно задихала частіше.

Досі вона бачила Голдена лише у випусках новин та в

репортажах. Наприпочатку війни між Марсом і Поясом саме він

був найважливішою персоною в усій Сонячній системі, а його

слава, хай і прив’яла, зблякла з роками, аж ніяк не пропала

зовсім. Джеймс Голден був іконою. Для декого він був символом

того, як один-єдиний корабель може затріумфувати над

урядами й корпораціями. Тоді як для інших він був тим

чинником хаосу, котрий затівав війни й створював загрози

сталості — і все в ім’я ідеологічної чистоти. Але хоч би що

думали люди про його значення, він, безперечно, був важливий.

Бо то ж саме він урятував Землю від протомолекули. Саме він

повалив «Мао-Квіковскі». Саме він перший законтактував із

отим інопланетянським артефактом і відкрив браму, що вела до

тисячі незнаних світів.

Як жива